Він був хлопцем серйозним, наполегливим, лаконічним, не дуже інтелектуально розвиненим, але сміливим і рішучим. До своїх обов’язків у компанії поставився дуже серйозно й був сповнений рішучості навчатися. Його направили в департамент управління та бухгалтерії. Спочатку він мав виконувати обов'язки кур'єра. Переносив документи з однієї контори в іншу й виходив у порт, щоб налагоджувати зв'язки між кораблями, митницями та складами. Начальство його цінувало. За чотири роки, протягом яких він працював на пароплавній лінії «Елдер Демпстер», він не подружився ні з ким через свою усамітненість та скромну невибагливість: неприхильно налаштований до вечірок, він майже не пив, і ніхто ніколи не бачив, щоб він відвідував бари або борделі в порту. Проте він уже відтоді був заядлим курцем. Його пристрасть до Африки і бажання домогтися визнання у своїй компанії спонукали його багато читати, заповнюючи своїми примітками брошури та публікації, які поширювалися в конторах, де йшлося про морську торгівлю між Британською імперією та Західною Африкою. Як наслідок він переймався ідеями, які наповнювали ті публікації. Перевозити до Африки європейські продукти й імпортувати сировину, яку виготовляла африканська земля, було не просто торговельною операцією, а діяльністю, спрямованою на прогрес народів, що затрималися в доісторії, загрузнувши в людожерстві й работоргівлі. Комерційна діяльність приносила туди релігію, мораль, закон, цінності сучасної, культурної, вільної та демократичної Європи, прогрес, який, у кінцевому підсумку, перетворить жалюгідних дітей диких племен у чоловіків і жінок нашого часу. У здійсненні цих заходів Британська імперія була авангардом Європи, й він пишався, що є її частиною і частиною тієї роботи, яку здійснювали на лінії судноплавства «Елдер Демпстер». Його товариші по службі обмінювалися насмішкуватими поглядами, запитуючи себе, чи юний Роджер Кейсмент повний придурок, якщо вірив у всі ці дурниці, чи він їх проголошує, щоб вислужитися перед начальством.

Протягом тих чотирьох років, коли він працював у Ліверпулі, Роджер і далі жив у своїх тітки й дядька, Ґрейс та Едварда, яким він віддавав частину своєї платні і які ставилися до нього як до сина. Він перебував у найкращих стосунках зі своїми двоюрідними братами, а надто з кузиною Ґертрудою, з нею в неділю та на свята веслував і ловив рибу, якщо була добра погода, або залишався вдома й читав уголос, якщо йшов дощ. Він ставився до своєї двоюрідної сестри по-братському, без лукавства й без кокетства, Ґертруда була першою людиною, якій він показав свої вірші, що їх писав потайки. Роджер знав, як свої п’ять пальців, усі подробиці діяльності своєї компанії й, ніколи не ступивши навіть ногою в африканські порти, говорив про них так, ніби все життя прожив між їхніми конторами, комерцією, судноплавством, звичаями та народами, що населяли ту місцевість.

Він відбув три подорожі на кораблі «СС Баунті», і цей досвід наповнив його таким ентузіазмом, що після третьої він звільнився зі своєї посади й повідомив братам, дядькам і кузенам, що вирішив поїхати до Африки. Він зробив це, як висловився його дядько Едвард, «з не меншим ентузіазмом, аніж ті хрестоносці, що в середні віки відбували на Схід визволяти Єрусалим». Родина провела його в порт, і Джі та Ніна пролили кілька сльозинок. Роджерові виповнилося двадцять років.

Коли шериф відчинив двері камери й подивився на нього зневажливим поглядом, Роджер із соромом пригадав, що завжди був прихильником смертної кари. Він опублікував цей погляд кілька років тому у своїй «Доповіді про Путумайо» для Форін-Офісу [1] , яку назвав «Синьою книгою», вимагаючи для перуанця Хуліо Сесара Арани, каучукового короля в Путумайо, найвищої міри покарання: «Якби ми погодилися, щоб його принаймні повісили за ці жорстокі злочини, то це стало б кінцем нескінченних страждань, яких зазнають зацьковані ним нещасні тубільці». Тепер би він так не написав. І йому також прийшов у голову спогад про те, як він кепсько себе почував, коли заходив до чийогось дому й бачив у ньому клітку. Канарки, щиглики, папуги, що сиділи в тих клітках, здавалися йому жертвами непотрібної жорстокості.

— Візит, — пробурмотів шериф, дивлячись на нього зі зневагою в очах і в голосі. Поки Роджер підводився на ноги й обтрушував руками свою робу ув’язненого, той додав із глузливою посмішкою: — Сьогодні ви знову з’явилися на сторінках преси, містере Кейсмент. Не як зрадник своєї батьківщини...

— Моя батьківщина Ірландія, — урвав його він.

— ...а як мерзенний збоченець, — шериф клацнув язиком, ніби хотів сплюнути. — Зрадник і розпусник водночас. Яка гидь! Для мене буде великою втіхою побачити, як ви гойдаєтеся на мотузці, колишній сер Роджере.

— Кабінет міністрів розглядав моє прохання про помилування?

— Ще ні, — не забарився з відповіддю шериф. — Але він його відхилить. І його величність король також, у цьому можна не сумніватися.

— У нього я не стану просити помилування. Він ваш король, а не мій.

— Ірландія належить Британії, — пробурчав шериф. — А тепер більше, ніж будь-коли після придушення того боягузливого заколоту на Святий тиждень у Дубліні. То був удар кинджалом у спину проти країни, яка воює. Усіх його провідників я не став би навіть розстрілювати, а послав би на шибеницю.

Він замовк, бо вони вже прийшли до кімнати побачень.

Навідати його прийшов не отець Кейрі, католицький капелан Пентонвілської в’язниці, а Ґертруда, Джі, його кузина. Вона обняла його з усією силою, й Роджер відчув, як вона тремтить у його обіймах. Вона скидалася на охоплену жахом пташку. Як постаріла Джі після того, як його заарештували й засудили. Він згадав пустотливу й веселу дівчину з Ліверпуля, згадав про привабливу й люблячу жінку під час його життя в Лондоні, яку за її хвору ногу друзі називали Гоппі (кульгавенькою). Тепер це була бабуся, кульгава й хвора, а не здорова, сильна й упевнена в собі жінка, якою вона була лише кілька років тому Ясне сяйво її очей погасло, її обличчя, шию та руки покрили зморшки. Одягнута вона була в чорному потертому вбранні.

— Від мене, певно, смердить, як від усіх свинарень світу, — пожартував Роджер, показуючи на свою синю шерстяну робу. — Мене позбавили права митися. Мені дозволять помитися лише один раз, перед самою стратою.

— Вони тебе не стратять, Кабінет міністрів прийме твоє прохання про помилування, — сказала Ґертруда, киваючи головою, щоб надати сили своїм словам. — Президент Вілсон заступиться за тебе перед британським урядом, Роджере. Він пообіцяв надіслати туди телеграму. Вони задовольнять твоє прохання, страти не буде, повір мені.