Уві сні він постійно згадував, що у вересні 1906 року, перед тим як поїхати до Сантоса, написав велику епічну поему під назвою «Сон кельта», де йшлося про міфічне минуле Ірландії, і політичний памфлет, у співавторстві з Алісою Стопфорд Грін і Балмером Гобсоном, «Ірландці в англійському війську», де висловлювався протест проти того, щоб ірландців набирали в британську армію.

Укуси москітів розбуджували його, вихоплюючи з приємної сієсти й занурюючи в амазонські сутінки. Небо перетворювалося на райдугу. Він став почувати себе краще: в очах йому пекло менше, а болі від артриту були не такими гострими. Митися під душем у будинку містера Стірса було досить складною операцією: трубка з поливалкою стриміла з бака, куди служник наливав воду, приносячи її відрами, тоді як Роджер намилювався й ополіскувався. Коли він спустився на перший поверх, консул чекав його у дверях, щоб повести в дім префекта Рея Лами.

Їм довелося пройти пішки кілька квадр [3] крізь хмари пилюки, які примушували Роджера тримати очі напівзаплющеними. Вони спотикалися в сутінках, бо на вулиці були ями, каміння та всіляке сміття. Шум і крики посилювалися. Щоразу, коли вони проминали двері бару, музика лунала гучніше й чулися тости, звуки бійки та крики п’яних. Містер Стірс, чоловік уже літній, удівець без дітей, прожив в Іквітосі років з п’ять і здавався стомленим і без ілюзій.

— Яке ставлення в місті до цієї Комісії? — запитав Роджер Кейсмент.

— Відверто вороже, — відразу відповів консул. — Ви, певно, вже знаєте, що половина Іквітоса живе коштом сеньйора Арани. Точніше кажучи, з підприємств сеньйора Хуліо С. Арани. Народ підозрює, що Комісія має погані наміри проти того, хто дає їм роботу та їжу.

— А чи можемо ми сподіватися на якусь допомогу від влади?

— Проти вас усі перешкоди світу, сеньйоре Кейсмент. Власті Іквітоса також залежать від сеньйора Арани. Ні префект, ні судді, ні військове начальство не одержують платню від уряду вже багато місяців. Якби не сеньйор Арана, вони померли б від голоду. Майте на увазі, що Ліма лежить далі від Іквітоса, ніж Нью-Йорк і Лондон, через відсутність транспорту. До столиці звідси два місяці подорожі в найкращому випадку.

— Тут усе набагато складніше, аніж я собі уявляв, — про: коментував Роджер.

— Ви й панове з Комісії повинні бути дуже обачними, — додав консул, цього разу помітно стишивши голос. — Не тут, в Іквітосі. А там, у Путумайо. У тій глушині з вами може статися що завгодно. То є варварський світ, без законів і без будь-якого порядку. Думаю, нічим не кращий, аніж той, який ви бачили в Конго.

Префектура Іквітоса була на Пласа-де-Армас, великому голому майдані без дерев і без квітів, де консул показав йому на дивну споруду із заліза, схожу на гру-конструктор, у якій була лише наполовину споруджена Ейфелева вежа («Так, це справді Ейфелева вежа з Парижа»). Успішний каучуковий промисловець купив її в Європі, привіз розібраною в Іквітос, і тепер її тут збирали, щоб побудувати найкращий громадський клуб у місті.

Префектура мала майже півквадри завдовжки. Це була велика брудна будівля, одноповерхова, що не мала ані грації, ані форм; її великі приміщення мали заґратовані вікна, й вона була поділена на два крила, в одному були розташовані офіси, а в другому — резиденція префекта. Сеньйор Рей Лама, високий, сивий чоловік із великими вусами, натертими на кінчиках воском, був у чоботях, штанях для верхової їзди, сорочці, застебнутій на шиї, і химерному піджаку з вишивкою. Він трохи розмовляв англійською мовою й вітав Роджера Кейсмента з надмірною сердечністю, з пишномовною риторикою. Члени Комісії були вже всі там, спливаючи потом у своїх вечірніх костюмах. Префект відрекомендував Роджерові інших запрошених: суддів із Верховного суду, полковника Арнаеса, командира гарнізону, отця Уррутія, настоятеля августинців, сеньйора Пабло Сумаету, головного управителя Перуанської Амазонської компанії, і чотирьох чи п’ятьох комерсантів, шефа митниці, директора фірми «Орієнталь». Серед гостей не було жодної жінки. Було чути, як відкорковують пляшки з шампанським. Гостям запропонували келихи з білим пінистим вином, яке, хоч і тепле, здавалося трунком доброї якості, безперечно, французьким.

Вечерю подали у великому патіо, освітленому масляними лампами. Безліч тубільних слуг, босих і у фартухах, розносили трунки й тарілки з їжею. Ніч була лагідна, й у небі мерехтіли кілька зірок. Роджера здивувало, що він із такою легкістю розумів говірку лоретанців, трохи синкоповану й музикальну іспанську мову, в якій він упізнавав чимало бразильських виразів. Роджер відчув полегкість: він зрозуміє багато з того, що почує під час своєї подорожі, й це допоможе його розслідуванню, навіть якщо він матиме перекладача. Навколо нього за столом, де щойно подали жирний черепаховий суп, який йому було нелегко ковтати, точилися розмови водночас кількома мовами — англійською, іспанською, португальською, в присутності перекладачів, що уривали співрозмовників, створюючи паузи мовчанки. Несподівано префект, який сидів навпроти Роджера й чиї очі вже блищали після випитого вина та пива, плеснув у долоні. Усі замовкли. Префект проголосив тост за тих, котрі сьогодні прибули. Він побажав їм щасливого перебування, успішного здійснення своєї місії і щоб вони вдосталь натішилися амазонською гостинністю.

— Гостинністю жителів провінції Лоретана, а надто міста Іквітос, — докинув він.

Коли він сів, то звернувся до Роджера достатньо гучним голосом, щоб припинилися всі окремі розмови й розпочалася інша за участю всіх двадцятьох присутніх.

— Ви дозволите поставити вам одне запитання, шановний сеньйоре консул? Яку мету переслідує ваша подорож і навіщо створено вашу Комісію? Що ви хочете тут з’ясувати? Не вважайте моє запитання виявом зухвальства. Навпаки. Моїм бажанням і бажанням усіх представників влади є всіляко допомагати вам. Але ми повинні знати, навіщо вас сюди прислала Британська Корона. Це, зрештою, велика честь для Амазонії, й усі ми хочемо бути гідними такої честі.

Роджер Кейсмент зрозумів майже все, що сказав Рей Лама, але терпляче чекав, поки перекладач відтворить його слова англійською мовою.

— Як вам, безперечно, відомо, в Англії, у Європі, лунають протести проти жорстокого ставлення до тубільців, — спокійно пояснив він. — Тортури, вбивства — звинувачення дуже тяжкі. Сподіваюся, вам відомо, що головна каучукодобувна компанія вашого регіону, яка перебуває під управлінням сеньйора Хуліо С. Арани, Перуанська Амазонська компанія, це компанія англійська, зареєстрована на Лондонській біржі. Ані уряд, ані громадська думка Великої Британії не стануть терпіти, щоб одна з англійських компаній так брутально порушувала закони, людські й божественні. Мета нашої подорожі — дослідити і з’ясувати, чи є правда в цих звинуваченнях. Комісію послала сюди сама Компанія сеньйора Хуліо С. Арани. Мене — уряд Його Величності.