Починаючи від того епізоду Арана зламався. Він обмежився невпевненими й плутаними відповідями на всі запитання, виказуючи свою розгубленість, а головне, неправдивість як найочевиднішу характеристику своїх свідчень.

Коли парламентська комісія запрацювала на повну силу, підприємця спіткала нова катастрофа. Суддя Свінфен їді, з Верховного суду, на прохання групи акціонерів постановив, що Перуанська Амазонська компанія повинна негайно припинити свою комерційну діяльність. Суддя проголосив, що Компанія здобувала прибуток, «збираючи каучук у найжорстокіший спосіб, який тільки можна собі уявити», і «якщо сеньйор Арана не знав, що там діється, то на нього лягає ще тяжча відповідальність, бо він, як ніхто, мав за абсолютний обов’язок знати про все, що відбувається в його володіннях».

Коли парламентська комісія опублікувала звіт про своє розслідування, він був не менш лапідарним: «Сеньйор Хуліо Арана, як і його компаньйони, знав про те, що діялося в його Компанії, й несе головну відповідальність за ті жахливі злочини, які чинили його агенти та службовці в Путумайо».

Коли комісія опублікувала свій звіт, який став сигналом до остаточної втрати престижу Хуліо Араною і прискорив руїну імперії, що перетворила скромного жителя Ріохи на чоловіка багатого й могутнього, Роджер Кейсмент почав уже забувати про Амазонію й Путумайо. Події в Ірландії стали предметом його головної уваги. Після того як він відбув короткі вакації, Форін-Офіс запропонував йому повернутися до Бразилії генеральним консулом у Ріо-де-Жанейро, й він, у принципі, дав свою згоду. Але він усе відтягував від’їзд; і хоч пояснював це для міністерства і для себе різними причинами, істина полягала в тому, що у глибині свого серця він уже вирішив, що не стане більше служити ані дипломатом, ані кимось іншим для Британської Корони. Він хотів надолужити згаяний час й обернути свій розум та свою енергію на мету, яка віднині стала головною в його житті, — на здобуття незалежності для Ірландії.

Тому він спостерігав ніби здалеку, без особливого інтересу, останні конвульсії Перуанської Амазонської компанії та її власника. Бо на засіданнях комісії стало очевидним, за визнанням самого генерального управителя Генрі Лекса Джілґада, що фірма Хуліо Арани не мала жодних прав на володіння землями Путумайо і що вона експлуатувала їх «за правом окупації», а тому недовіра банків та інших кредиторів зросла, й вони стали тиснути на власника, вимагаючи негайної сплати боргів та виконання інших зобов’язань (лише перед інституціями Сіті його борги перевищували цифру в двісті п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів). На нього посипалися погрози конфіскації та юридичного секвестру його майна. Намагаючись урятувати свою честь, Арана публічно заявив, що сплатить усе до останнього сентаво, й оголосив у продаж свій лондонський палац на Кенсинґгон-роуд, особняк у Біаріці й свій дім у Женеві. Та позаяк грошей, виручених за це майно, не вистачало, щоб задовольнити кредиторів, вони домоглися, щоб суд заморозив усі його заощадження та банківські рахунки в Англії. Водночас із тим, як зникала його персональна маєтність, занепад його комерції відбувався небаченими темпами. Падіння ціни амазонського каучуку внаслідок конкуренції з азіатським збіглося з рішенням багатьох європейських і північно-американських імпортерів не купувати перуанський каучук доти, доки не буде доведено, через незалежну міжнародну комісію, що там припинилися рабська праця, тортури й напади на племена і що станції добування каучуку видають платню збирачам-аборигенам і шанують закони охорони праці, які існують в Англії і в Сполучених Штатах Америки.

Та не було нагоди бодай спробувати втілити в життя ці химерні вимоги. Втеча з Путумайо головних десятників і начальників станцій, наляканих перспективою бути посадженими за ґрати, вкинула у стан анархії весь регіон. Багато аборигенів — цілі спільноти — також скористалися зі становища, щоб розбігтися, внаслідок чого добування каучуку скоротилося до мінімуму, а незабаром і геть припинилося. Утікачі, розбігаючись, грабували склади та контори й забирали там усе цінне, перш за все, зброю та продовольчі товари. Потім стало відомо, що фірма, налякана перспективою, що ці вбивці-втікачі можуть перетворитися на майбутніх суддів, на свідків, які свідчитимуть проти неї, роздала їм чималі суми, щоб полегшити їхню втечу та купити їхню мовчанку.

Роджер Кейсмент мав також можливість простежити за руйнацією Іквітоса, читаючи листи свого друга Джорджа Мічела, британського консула. Той розповідав йому, як зачиняються готелі, ресторани і крамниці, де раніше продавалися товари, завезені з Парижа й Нью-Йорка, як шампанське, що раніше відкорковувалося тут так щедро, зникло, наче від помаху чарівної палички, так само як і віскі, коньяк, портвейн та вино. У тавернах і борделях тепер пили тільки аґвардіенте, яке дряпало в горлі, й трунки підозрілого походження, що нібито стимулювали статеву активність, але часто замість розбуджувати сексуальне бажання вибухали, мов динаміт, у шлунках необачних споживачів.

Як і в Манаусі, крах фірми Арани та каучукового виробництва призвів до загальної кризи в Іквітосі, не менш швидкої, аніж її процвітання, яке півтора десятка років живило місто. Першими почали втікати з нього чужоземці — комерсанти, дослідники, торгівці, власники таверн, професіонали, техніки, повії, звідники, — які поверталися до своїх країн або вирушали на пошуки земель, сприятливіших, аніж ця, що поринала в руїну та усамітненість.

Проституція не зникла, але змінила свій контингент. Зникли повії-бразилійки й ті, які називали себе «француженками», а насправді були полячками, фламандками, туркенями або італійками, і на зміну їм прийшли чоло та індіанки, багато з яких були малими дівчатками або дівчатками-підлітками і які раніше працювали домашніми служницями, але втратили свою роботу, бо їхні господарі вирушали на пошуки кращих місць, або через економічну кризу вже не могли ані вдягати їх, ані давати їм їсти. Британський консул в одному зі своїх листів давав патетичний опис цих п’ятнадцятирічних індіанок зі скелетними тілами, які прогулювалися по набережній Іквітоса, розмальовані, як паяци, в пошуках клієнтів. Випарувалися газети й журнали й навіть тижневий бюлетень, який повідомляв про прибуття й відбуття кораблів, бо річковий транспорт, раніше такий інтенсивний, зменшив свої масштаби майже до повного зникнення. Останнім фактом, який завершив ізоляцію Іквітоса, його розрив із тим широким світом, із яким він протягом півтора десятка років здійснював жваву торгівлю, стало рішення пароплавної лінії «Бутлайн» у швидкому темпі зменшити торговельні перевезення по своїх лініях його товарів та пасажирів. Коли цілковито припинився рух кораблів, пуповина, що поєднувала Іквітос зі світом, була перетята. Столиця провінції Лорето вирушила в подорож назад у часі. За кілька років вона стала селом, загубленим і забутим у серці амазонської рівнини.

Одного дня в Дубліні Роджер Кейсмент, який пішов побачитися з лікарем, бо йому розболівся артрит, перетинаючи вологу траву лугу Святого Стівена, побачив францисканця, який махав йому рукою. Він був одним із чотирьох місіонерів — робочих священиків, — які вирушили в Путумайо, щоб заснувати там місію. Вони сіли на лаву поговорити біля ставка, на якому плавали качки й лебеді. Пригоди чотирьох ченців були дуже тяжкими. Вороже ставлення, з яким вони зустрілися в Іквітосі, з боку властей, що підкорялися наказам Компанії Арани, їх не налякало, — вони мали підтримку отців-августинців, — не налякали їх також ані атаки малярії, ані укуси комах, які в перші місяці їхнього перебування в Путумайо піддали випробуванням дух їхньої самопожертви. Попри перешкоди та труднощі, вони змогли розташуватися в околицях «Ель Енканто», у хатині, схожій на ті, які будували для себе вітото в місцях свого тимчасового перебування. Їхні взаємини з аборигенами, хоч ті на початку й здавалися непривітними та обережними, були добрими й навіть сердечними. Четверо францисканців почали вивчати мову вітото й мову бора й збудували примітивну церкву просто неба, зробивши дах із пальмового листя над вівтарем. Але потім почалася загальна втеча звідти людей усякого виду та різновиду. Начальники й службовці, ремісники й охоронці, індіанці домашні й ті, що працювали на добуванні каучуку, втікали, немов підштовхувані якоюсь злою силою або пошестю, що принесла паніку. Коли четверо францисканців залишилися самі-одні, їхнє життя з кожним днем ставало все важчим. Один із них, отець Маккей, захворів на бері-бері. Тоді після тривалих дискусій вони постановили також покинути те місце, що, здавалося, стало жертвою божественного прокляття.

Повернення додому чотирьох францисканців було подорожжю гомеричних труднощів і справжньою хресною дорогою. З радикальним зменшенням транспортних перевезень каучуку, безладом на станціях і їхнім знелюдненням єдиним засобом покинути Путумайо стали для них судна Перуанської Амазонської компанії, а передусім «Ліберал», який, проте, з’явився лише один раз із ночі в ранок без жодного попередження. Таким чином, четверо місіонерів опинилися відокремленими від світу, закинутими у глуху місцевість і з тяжкохворим на руках. Коли отець Маккей помер, його товариші поховали його на пагорку й поставили на його могилі напис чотирма мовами: ґельською, англійською, вітото й іспанською. А потім вирушили, куди очі ведуть. Кілька аборигенів допомогли їм спуститися по Путумайо в пірозі до того місця, де ця річка зливалася з Яварі. Далі вони попливли на хисткому плоті, який кілька разів перекидався, й вони мусили добуватися до берега вплав. У такий спосіб вони втратили те невеличке майно, яке мали. На річці Яварі після тривалого чекання їх підібрав корабель, капітан якого погодився доставити їх до Манауса за умови, що вони не претендуватимуть на каюти. Вони спали на палубі під дощем, і найстарший із трьох місіонерів, отець О’Неті, захворів на запалення легенів. Нарешті в Манаусі, через два тижні, вони знайшли францисканський монастир, який надав їм притулок. Там, попри піклування товаришів, отець О’Неті помер. Його поховали на монастирському кладовищі. Двоє тих, хто вижив, трохи оговтавшись від перипетій своєї тяжкої подорожі, були доставлені на батьківщину, в Ірландію. Тепер вони повернулися до своїх обов’язків у середовищі індустріальних робітників Дубліна.