Він побачив, що історична трохи зблідла, водночас кивнувши головою. Запала тривала мовчанка, перш ніж вона відповіла на його запитання, ніби її свідомість не могла наважитися, чи варто торкатися теми, такої для нього болючої, а що вона могла багато чого йому розповісти, то не знала, звідки почати. Нарешті вона вирішила відповісти йому, що, хоч і чула й далі чує різні версії про те, що сталося в Дубліні й у кількох інших містах Ірландії на Святий тиждень, тиждень повстання, — речі суперечливі, факти, перемішані з фантазіями, міфами, реальностями та перебільшеннями й вигадками, як буває завжди, коли якась звістка поширюється в усьому народі, — але вона найбільше довіряє тому, що розповів їй Остін, її племінник, чернець-капуцин, який нещодавно приїхав до Лондона. То були відомості з перших рук, бо він перебував там, у Дубліні, в самій гущі заколоту, виконуючи обов'язки санітара й духовного наставника, переходячи від Головного поштамту, де був штаб, з якого Патрик Пірс та Джеймс Коннолі керували повстанням, до окопів на лузі Святого Стівена, де воєнними діями командувала графиня Констанс Маркієвич, озброєна піратським пістолем і вдягнена у свій бездоганний однострій Добровольця, й до барикад, споруджених на фабриці печива Якоба та біля приміщень Боландового млина, що їх обороняли повстанці під командою Імона де Валери, перш ніж їх оточили англійські війська. Розповідь ченця Остіна Аліса вважала, либонь, найближчою до тієї невловної істини, яку цілком відкриють хіба що майбутні історики.

Запала ще одна тривала мовчанка, яку Роджер не наважився порушити. Минуло лише кілька днів відтоді, як він бачив її востаннє, але, здавалося, Аліса постаріла за цей час на десяток років. Вона мала зморшки на лобі та шиї, а її руки вкрилися ластовинням. Її очі, завжди такі ясні, тепер уже не світилися. Вона була дуже сумна, але він знав, що Аліса перед ним не заплаче. Можливо, супліку про його помилування відхилено й вона не наважується сказати йому про це?

— Те, що найбільше запам’яталося моєму племінникові, — провадила Аліса, — були не постріли, не вибухи бомб, не поранені, не кров, не полум’я пожеж, не дим, що не давав їм дихати, а знаєш що, Роджере? Безлад. Неймовірний безлад, який панував протягом тижня на редутах революціонерів.

— Безлад? — тихо перепитав Роджер.

Він заплющив очі й спробував побачити його, почути й відчути.

— Неймовірний, катастрофічний безлад, — ще раз повторила Аліса з підкресленим наголосом. — Вони були готові розлучитися з життям і водночас переживали хвилини нечуваної радості. То були дивовижні хвилини. Хвилини гордості. Хвилини свободи. Хоч ніхто з них, ані командири, ані бійці, не знав точно, ані що вони роблять, ані чого домагаються. Так розповідає Остін.

— Чи вони принаймні знали, чому не надійшла зброя, яку вони чекали? — прошепотів Роджер, помітивши, що Аліса знову поринула в тривалу мовчанку.

— Вони не знали анічогісінько. Розповідали одне одному найфантастичніші речі. Ніхто не міг спростувати їх, бо ніхто не знав, якою була справжня ситуація. Ширилися найдивовижніші чутки, яким усі вірили, бо їм треба було вірити, що існує вихід із безвихідної ситуації. Наприклад, розповідали, що німецьке військо наступає на Дублін. Що в різних пунктах острова висаджуються на берег роти та батальйони й поспішають до столиці. Що всередині країни, в Корку, Ґолвеї, у Вексфорді, в Міті, в Трейлі й навіть в Ольстері, «Добровольці» й «Народна армія» піднялися тисячами, захопили в’язниці й поліційні відділки й наступають із усіх сторін на Дублін, щоб пітримати обложених. Вони билися напівмертві від спраги й голоду, майже не маючи зброї, і покладали всі свої надії на нереальність.

— Я знав, що таке станеться, — сказав Роджер. — Я не зміг прибути вчасно, щоб зупинити це безумство. Тепер свобода Ірландії знову перебуває так далеко, як ще ніколи не перебувала.

— Еойн Мак-Нейл спробував зупинити їх, коли довідався про їхні наміри, — сказала Аліса. — Військове командування ІРБ приховувало від нього плани повстання, бо знало, що він проти збройного виступу, якщо не буде німецької підтримки. Коли він довідався, що військове командування «Добровольців», ІРБ та ірландської «Народної армії» викликало своїх людей на військові маневри у Вербну неділю, він видав протилежний наказ, що забороняв ті маневри й наказував «Добровольцям» не виходити на вулицю, якщо вони не одержать наказу, що його підпише він. Це спричинило великий безлад. Сотні, тисячі «Добровольців» залишилися у своїх домах. Багато з них намагалися сконтактуватися з Пірсом, Коннолі, Кларком, але їм це не вдалося. Тому згодом ті, котрі послухалися наказу Мак-Нейла, мусили сидіти склавши руки, тоді як ті, хто його не послухав, пішли на смерть. Тому багато людей із «Син Файну» та «Добровольців» ненавидять Мак-Нейла і вважають його зрадником.

Аліса замовкла знову, а Роджер поринув у сумні роздуми. Еойн Мак-Нейл — зрадник! Чи можна бовкнути більшу дурницю! Він уявив собі засновника Ґельської ліги, головного редактора «Ґелік Джорнел», одного із засновників ірландських «Добровольців», який присвятив своє життя боротьбі за виживання ірландської мови та ірландської культури, й ось тепер його звинувачують, що він зрадив своїх братів, намагаючись перешкодити тому повстанню, романтичному, але приреченому на невдачу. У в’язниці, куди його посадили, він стане об’єктом глузів, а може, й того зневажливого ставлення, яким ірландські патріоти карають людей млявих і боягузливих. Як почуватиме себе цей університетський професор, лагідний і культурний, наповнений глибокою любов’ю до мови, звичаїв і традицій своєї країни? Він страждатиме, запитуючи себе: «Хіба я вчинив неправильно, видавши той контрнаказ? Невже я, прагнучи тільки врятувати життя людям, спричинився до краху повстання, посіявши безлад і розлад у стані революціонерів?» Роджер відчував, що й на нього тепер дивляться так само, як на Еойна Мак-Нейла. Обидва опинилися в суперечливих позиціях, у які поставили їх Історія та обставини. Що сталося б, якби замість бути заарештованим у Трейлі він зміг зустрітися й поговорити з Пірсом, Кларком та іншими військовими керівниками майбутнього повстання? Чи зміг би він переконати їх? Мабуть, що ні. І тепер, можливо, говорили б і про нього, що він зрадник.

— Я роблю те, чого не повинна була б робити, мій любий Роджере, — сказала Аліса, видушивши із себе усмішку. — Я принесла тобі лише погані вісті, песимістичне бачення подій.

— Хіба можна дивитися на світ інакше після того, що сталося?

— Так, можна, — сказала дослідниця історії пожвавленим голосом і почервонівши. — Я також була налаштована проти того повстання за таких умов. А проте...

— Що проте, Алісо?

— Протягом кількох годин, кількох днів, протягом цілого тижня Ірландія була вільною країною, мій любий, — сказала вона, й Роджерові здалося, що Аліса затремтіла від хвилювання. — Вона була незалежною і суверенною республікою зі своїм президентом і Тимчасовим урядом. Остін ще не підійшов туди, коли Патрик Пірс вийшов із Головного поштамту й стоячи на ґанку зачитав Декларацію незалежності й указ про створення Конституційного уряду республіки Ірландія, підписаний сімома людьми. Схоже, там не було багато людей. Але ті, що там були й усе чули, мусили пережити щось надзвичайне, ти зі мною згоден, любий? Я була проти повстання, я вже тобі сказала. Та коли я прочитала цей текст, я заплакала й заридала рясними слізьми, так, як я ще ніколи не плакала й не ридала. «В ім’я Бога та померлих генерацій, від яких вона одержала стародавню традицію своєї національності, Ірландія нашими устами закликає тепер своїх синів під свій прапор і проголошує свою незалежність...» Як бачиш, я завчила ці слова напам’ять. І мене опанувало глибоке страждання, що я не змогла бути там, із ними. Ти мене розумієш, так?

Роджер заплющив очі. Перед його уявним зором постала картина, виразна, тремтлива. На високому ґанку Головного поштамту, під нахмуреним небом, яке загрожувало пролитися дощем, перед — сотнею, двома сотнями? — людей, озброєних рушницями, револьверами, ножами, піками, дрюками, переважно чоловіків, але було там і чимало жінок із хустками на головах, постала тонка, струнка, хвороблива постать Патрика Пірса з його тридцятьма шістьма роками й гострим поглядом, просякнутим тією ніцшеанською «волею до влади», який йому дозволяв завжди, а надто по тому, як у свої сімнадцять років він вступив до Ґельської ліги й незабаром став її незаперечним лідером, долати всі нещастя, хворобу, репресії, внутрішні чвари й матеріалізувати містичну мрію всього свого життя — організувати збройне повстання ірландців, стати одним із тих святих мучеників, які визволять весь народ, — і він зачитав тим своїм месіанським голосом, якому хвилювання моменту надало ще більшої звучності, ретельно підібрані слова, що закривали століття окупації та поневолення й відкривали нову еру в історії Ірландії. Роджер почув у своїй уяві релігійну, священну тишу, яка, певно, запала після слів Пірса в тому закутку центру Дубліна, де ще не відчувалася небезпека, бо ще не почалася стрілянина, й побачив обличчя «Добровольців», які визирали з вікон будівлі Головного поштамту та сусідніх будівель на вулиці Секвіль-стрит, захоплених повстанцями, споглядаючи просту, але врочисту церемонію. Потім почув гамір, оплески, вітальні вигуки, якими, коли закінчилося читання сімох пунктів, що з них складалася Декларація, були винагороджені слова Патрика Пірса, й інші керівники зупинили його, сказавши, що більше не можна гаяти час. Усі повинні були повернутися на свої пости, виконувати свої обов’язки, готуватися до битви. Він відчув, як сльози накотилися йому на очі. Він також затремтів. Щоб не заплакати, швидко сказав: