Хай там як, а записувати те, чого ти не пережив, лише для того, щоб сформувати собі уявлення, як би ти його пережив, уже містило в собі неявне покарання: те відчуття краху й розчарування, яким завжди закінчувалися брехливі ігри в його щоденниках. (До речі, й те, що він пережив також.) Але тепер ті безвідповідальні ігри вклали в руки ворога жахливу зброю, якою він зганьбить його ім’я і пам’ять про нього.

З другого боку, було не так легко зрозуміти, про які спокуси говорить Томас де Кемпіс. Вони могли бути такими прихованими, такими замаскованими, що нічим не відрізнялися від чогось доброго, від ентузіазму естетичного за своїм характером. Роджер пригадав, як у далекі роки його юності ті перші його захоплення добре сформованими тілами з тугими чоловічими м’язами, гармонійною красою підлітків не здавалися почуттями ницими і хтивими, а виявом щирої чуттєвості, естетичного ентузіазму. Так тривало багато часу. І саме це милування художньою досконалістю тіл спонукало його опанувати техніку фотографії, щоб переносити на світлини ті досконалі тіла. У якийсь період свого життя, уже перебуваючи в Африці, він помітив, що цей захват був не зовсім чистим або, точніше сказати, не тільки чистим, а чистим і нечистим водночас, бо ті гармонійно збудовані, спітнілі, мускулисті, без жодної краплі жиру тіла, в яких угадувалася матеріальна чуттєвість котячого племені, крім захоплення й захвату, розбуджували в ньому також почуття хоті, жадання, безумного прагнення пестити їх. Відбувалося так, ніби спокуси ставали частиною його життя, революціонізували його, наповнювали його таємницями, тривогами, страхом, але також хвилинами гострої й солодкої втіхи. І каяттям та почуттям гіркоти, безперечно. Чи коли Бог судитиме його, Він стане додавати та віднімати? Чи простить Він його? Чи покарає? Він відчував цікавість, а не страх. Так, ніби йшлося не про нього, а про якусь інтелектуальну вправу або загадку.

І тут він почув із подивом, як масивний ключ знову обертається в замковій шпарині. Коли двері його камери відчинилися, туди проник спалах світла, потужний пучок сонячних променів, який, здавалося, підпалив ранок лондонського серпня. Засліплений, він помітив, що до камери увійшли троє людей. Він не міг упізнати їхні обличчя. Підвівся на ноги. Коли двері зачинилися, він побачив, що найближче, майже доторкаючись до нього, стояв губернатор Пентонвілської в’язниці, якого він бачив разів два, не більше. То був чоловік високий, хирлявий і зморшкуватий. Він був у чорному одязі й мав суворий вираз обличчя. За ним стояв шериф, білий, як аркуш паперу. І ще був охоронець, який дивився в підлогу. Роджерові здалося, що тиша тривала кілька століть.

Нарешті, дивлячись йому у вічі, губернатор заговорив голосом, який спочатку спотикався, але ставав усе впевненішим і твердішим, мірою того як посувався вперед його монолог.

— Я повинен виконати свій обов’язок, повідомивши вам, що сьогодні вранці, 2 серпня 1916 року, Кабінет міністрів уряду Його Величності короля зібрався, щоб розглянути супліку про скасування смертної кари, подану вашими адвокатами, й присутні там міністри одностайно проголосували проти. Таким чином, вирок Трибуналу,, який засудив вас до смертної кари за зраду батьківщини, буде приведений у дію завтра, З серпня 1916 року, на подвір’ї Пентонвілської в’язниці о дев’ятій годині ранку. Згідно з усталеним звичаєм засуджений на страту не повинен одягатися в однострій в’язня й може мати на собі цивільний одяг, який зняли з нього, коли він увійшов до в’язниці, і який йому буде повернуто. Крім того, мій обов’язок повідомити вас, що капелани, католицький священик отець Кейрі та отець Мак-Керрол, що належить до тієї самої конфесії, готові надати вам духовну допомогу, якщо ви виявите таке бажання. Вони будуть єдиними особами, з якими вам дозволено розмовляти. Якщо ви хочете написати кілька листів родичам зі своїми останніми розпорядженнями, наша установа надасть вам необхідний для письма матеріал. Якщо ви маєте якісь інші прохання, можете висловити їх тепер.

— Коли я зможу побачитися з капеланами? — запитав Роджер, і йому здалося, що його голос пролунав хрипко й холодно.

Губернатор обернувся до шерифа, вони пошепки обмінялися кількома фразами, й відповів шериф.

— Вони прийдуть надвечір.

— Дякую.

Після хвилинного вагання усі троє покинули камеру, й Роджер почув, як охоронець заскреготів ключем у шпарині.

Той етап свого життя, коли Роджер найглибше занурився в проблеми Ірландії, він розпочав із подорожі на Канарські острови, у січні 1913 року. Мірою того як корабель відходив усе далі в Атлантичний океан, у нього звалювався з плечей великий тягар, він викидав із пам’яті образи Іквітоса, Путумайо, каучукових плантацій, Манауса, барбадосців, Хуліо Арани, інтриги Форін-Офісу, й у ньому відроджувалася впевненість, що тепер він зможе повернутися до подій у своїй країні. Він уже зробив усе, що міг, для аборигенів Амазонії. Арана, один із найбільших катів того народу, тепер не посміє підняти голову: він утратив будь-який престиж, розорився, й було вельми ймовірно, що він закінчить своє життя у в'язниці. Тепер Роджер хотів зайнятися долею інших аборигенів, аборигенів Ірландії. Вони також мали потребу визволитися від «аран», які їх експлуатували, хоч для цього вони й застосовували зброю вишуканішу та лицемірнішу, аніж та, якою вони користувалися, грабуючи збирачів каучуку, перуанських, колумбійських і бразильських.

Проте, попри почуття визволення, яке тішило його мірою того, як він віддалявся від Лондона, й під час подорожі, й під час свого місячного перебування в Лас-Пальмасі, він страждав від погіршення свого здоров’я. Болі у стегні та в спині, спричинені артритом, терзали його о будь-якій годині дня й ночі. Болезаспокійливі ліки не справляли того ефекту, що раніше. Йому доводилося годинами лежати в ліжку в кімнаті свого готелю або у кріслі на терасі, обливаючись холодним потом. Ходив він, долаючи неабиякі труднощі, завжди з ціпком, і вже не міг вирушати на тривалі прогулянки в поле або до підніжжя пагорбів, як робив, коли приїздив сюди раніше, боячись, що посеред прогулянки його паралізує біль. Найкращі спогади про ті кілька тижнів початку 1913 року будуть тими годинами, які він провів, поринувши в минуле Ірландії завдяки читанню книжки Аліси Стопфорд Ґрін «The Old Irish World» («Стародавній світ Ірландії»), у якій історія, міфологія, легенда й традиції змішувалися, щоб намалювати картину суспільства, наповненого пригодами й фантазією, конфліктами й творчою діяльністю, в якому народ, відважний і великодушний, розвивався в умовах нелегкої природи, виявляючи свою мужність та винахідливість через свої пісні, танці, свої ризиковані ігри, ритуали та звичаї. То була велика спадщина, яку англійська окупація намагалася знищити, хоч і не змогла домогтися цього цілком.

На третій день свого перебування в місті Лас-Пальмас, після вечері, він вийшов прогулятися по околицях порту, у кварталі, заповненому тавернами та невеличкими готелями бордельного характеру. У парку Санта-Каталіна неподалік від пляжу Лас-Кантерас, після того як оглянув місцевість, він підійшов до двох молодиків, схожих на матросів, щоб попросити в них вогню. Він трохи поговорив із ними. Його недосконала іспанська мова, яку він змішував із португальською, розвеселила хлопців. Він запропонував їм піти випити, але один із них подіішав на побачення й залишив його з Міґелем, молодшим, хлопцем із кучерявим волоссям, який щойно вийшов із підліткового віку. Вони пішли до маленького задимленого бару, що називався «Адмірал Колумб», де співала вже немолода жінка під акомпанемент гітариста. Після другого келиха Роджер, захищений сутінню, що панувала в цьому закладі, простяг руку й поклав її на ногу Міґеля. Той приязно усміхнувся. Осмілівши, Роджер підсунув руку трохи вище, ближче до ширіньки. Він доторкнувся до хлопцевого прутня, і хвиля жадання пробігла в ньому від ніг до голови. Уже багато місяців — «скільки ж — три, чотири?» — він був чоловіком без сексу, без бажань, без фантазій. Йому здалося, що разом зі збудженням у його вени повернулася молодість і любов до життя. «Ходімо до готелю?» — запропонував він хлопцеві. Міґель усміхнувся, не погоджуючись і не заперечуючи, але не виявив найменшого бажання підвестися з місця. Він попросив, щоб йому принесли ще один келих вина, міцного й пікантного, яке вони пили. Коли жінка перестала співати, Роджер попросив рахунок. Він заплатив, і вони вийшли. «Ходімо до готелю?» — знову запитав він його на вулиці, з тривогою в голосі.

Хлопець, схоже, вагався, а може, затримувався з відповіддю, бажаючи, щоб його просили, й у такий спосіб набавити ціну за свої послуги. Але в цю мить Роджер відчув, як його шпигнуло в стегно, що примусило його зігнутися й опертися на підвіконня. Цього разу біль посилювався не поступово, як було в інші рази, а шпигнув відразу й був сильніший, ніж зазвичай. Так ніби його штрикнули ножем. Йому довелося сісти на підлогу, перегнувшись удвоє. Переляканий Міґель швидко відійшов, не запитавши, що з ним сталося, й навіть не попрощавшись. Роджер протягом тривалого часу залишався в такій позі, зігнутий, із заплющеними очима, чекаючи, поки бодай охолоне той розжарений клинок, що устромився йому в плечі. Коли він зміг зіп’ястися на ноги, то мусив пройти кілька кварталів дуже повільно, тягнучи ноги, поки йому зустрівся екіпаж, що довіз його до готелю. Біль відпустив його лише вранці, коли він зміг нарешті заснути. Уві сні, наповненому кошмарними мареннями, він страждав і втішався на краю провалля, куди міг скотитися в будь-яку мить.

Наступного ранку, снідаючи, він відкрив свого щоденника й дуже повільно щільним почерком описав, як вони кохалися з Міґелем, кілька разів, спочатку в темряві в парку Санта-Каталіна, слухаючи шум моря, а потім у смердючій кімнатці дрібного готелю, звідки чулося, як завивають сирени кораблів. Смаглявий хлопець стрибав на ньому, глузуючи з нього, «ти вже старий, ось хто ти є, старий-старісінький», і бив його долонями по сідницях, примушуючи його стогнати, чи то від болю, чи то від утіхи.

Ні протягом решти місяця, відбутого на Канарах, ні під час подорожі в Південну Африку, ні протягом тижнів, які він прожив у Кейптауні та в Дурбані зі своїм братом Томом і своєю невісткою Кейті, він не намагався пережити ще одну сексуальну пригоду зі страху, що через свій артрит знову потрапить у таку саму безглузду ситуацію, в яку потрапив у парку Санта-Каталіна в Лас-Пальмасі, де змарнував свою зустріч із канарським моряком. Вряди-годи, як стільки разів робив в Африці та в Бразилії, він кохався сам-один, заповнюючи сторінки свого щоденника нервовими й поквапними літерами, штучно створеними фразами, іноді такими самими кумедними, як і ті коханці на кілька хвилин або годин, яких він мусив задовольняти. Ці плоди фантазії занурювали його в гнітючу сонливість, тому він намагався звертатися до них якомога рідше, бо ніщо так не нагадувало йому про його самотність і його схильність переховуватися від людей почуття, що, як він знав, супроводжуватимуть його до смерті.