Ентузіазм, яким наповнила його книжка Аліси Стопфорд Ґрін про стародавню Ірландію, спонукав його попросити в подруги більше матеріалу на цю тему, який би він міг почитати. Пакет із книжками й статтями, який надіслала йому Аліса, надійшов, коли він збирався повантажитися на корабель «Ґрантильї Касл», що відпливав до Південної Африки 6 лютого 1913 року. Він читав день і ніч протягом плавання й продовжив читання в Південній Африці, тому в ті дні, попри велику відстань, він почував себе дуже близько до Ірландії, сьогоднішньої, вчорашньої й стародавньої, чиє минуле ніби наближалося, коли він читав тексти, які Аліса підібрала для нього. Протягом тієї подорожі болі у спині та в стегні зменшилися.

Зустріч із братом Томом після стількох років була тяжкою. Попри сподівання Роджера, який вирішив навідати старшого брата, що ця подорож наблизить їх один до одного й створить між ними міцний зв’язок, який насправді ніколи не існував, вона лише підтвердила, що вони зовсім чужі один одному люди. Крім зв’язку по батьківській крові, між ними не існувало нічого спільного. Протягом минулих років вони обмінювалися листами лише тоді, коли Том і його перша дружина Бланш Багаррі, австралійка, терпіли економічні труднощі й хотіли, щоб Роджер їм допоміг. Він ніколи не відмовляв у цьому, крім тих випадків, коли брат та його дружина просили суми, непосильні для його бюджету. Том одружився вдруге з південноафриканкою Кейті Акерман, і обоє заснували туристичну фірму в Дурбані, проте їхні справи там ішли не дуже добре. Брат здавався старшим за ті роки, які він мав, і перетворився на типового південноафриканця, селянського виду, обсмаленого сонцем і життям на свіжому повітрі, з вільними і дещо грубими манерами, який навіть у тому, як він розмовляв англійською мовою, здавався більше південноафриканцем, ніж ірландцем. Його не цікавило, що там відбувається в Ірландії, у Великій Британії чи в Європі. Єдиною темою його розмов були ті проблеми, які постали перед фірмою, що її вони з Кейті заснували в Дурбані. Вони сподівалися, що краса того місця привабить туристів і мисливців, але їх було не так багато, а витрати на відкриття фірми виявилися набагато більшими, ніж вони розраховували. Вони створили собі багато ілюзій із цим проектом і тепер боялися, що так, як ідуть справи, їм доведеться продати свою фірму за безцінь. Хоч його невістка була цікавішою й розумнішою, ніж його брат, — вона мала художній смак і почуття гумору, — Роджер зрештою розкаявся, що вирушив у таку тривалу подорож тільки для того, щоб навідати це подружжя.

У середині квітня він вирушив у зворотну дорогу до Лондона. На той час він трохи підбадьорився, й завдяки південноафриканському клімату артритні болі в нього пом’якшилися. Тепер його увага була прикута до Форін-Офісу. Він не міг надалі відкладати своє рішення або просити іншого призначення без значного зниження своєї платні. Він мусив або повернутися консулом у Ріо-де-Жанейро, як вимагало від нього начальство, або відмовитися від дипломатії. Повернутися до Ріо, в місто, яке ніколи йому не подобалося, яке, попри красу його розташування, він завжди відчував ворожим і таким, яке йому було нелегко терпіти. Але справа була не лише в цьому. Насамперед він не хотів і далі жити в роздвоєгіості, працювати дипломатом на службі в імперії, яка ображала його почуття й принципи. Протягом усього того часу, поки повертався до Англії, він робив підрахунки: його заощадження були невеликими, але живучи скромним життям — для нього це було неважко — і з пенсією, яку він заслужив за ті роки, коли працював чиновником, він зможе побільшити їх. Коли він прибув до Лондона, то ухвалив своє рішення. Найперше, що він зробив, це пішов у Форін-Офіс й оголосив, що відмовляється від призначення консулом у Ріо, пояснивши, що йде у відставку через проблеми зі здоров’ям.

Він залишався в Лондоні дуже мало днів, організовуючи свою відставку й готуючись до подорожі в Ірландію. Він вирушив туди з радістю, але також із зрозумілим почуттям ностальгії, бо його змагало почуття, що назавжди покинув Англію. Разів два зустрівся з Алісою, а також зі своєю сестрою Ніною, від якої, щоб не турбувати її, приховав тяжке економічне становище Тома в Південній Африці. Спробував зустрітися з Едмундом Д. Морелем, який чомусь не відповів на жоден із його листів, що їх він надіслав йому протягом останніх трьох місяців. Але його старий друг, Бульдог, не зміг прийняти його, пославшись на подорожі та зобов’язання, які, за всіма своїми ознаками, були прагненням знайти привід. Що сталося з цим товаришем по боротьбі, яким він так захоплювався і якого так любив? Звідки таке охолодження стосунків? Які плітки або інтриги примусили його відчути до нього неприязнь? Незабаром по тому Герберт Ворд розповів йому в Парижі, що Морел, довідавшись про те, як рішуче критикував Роджер Англію та імперію за її ставлення до Ірландії, уникав побачитися з ним, щоб не говорити йому про своє несприйняття таких політичних поглядів.

— Мені здається, хоч ти, можливо, цього й не усвідомлюєш, що ти перетворився на екстреміста, — сказав йому Герберт напівжартома-напівсерйозно.

У Дубліні Роджер винайняв собі невеличкий старий будиночок за адресою Ловер Беґот-стрит, 55. Він мав садочок із геранню та гортензіями, які він щоранку підрізав і поливав. То був тихий і спокійний квартал крамарів, ремісників та дешевих майстерень, де в неділю родини йшли на месу, святково виряджені дами й чоловіки в чорних костюмах, кашкетах на голові й начищених до блиску черевиках. У затягнутому павутиною пабі на розі вулиці, який обслуговувала маркітантка карликового зросту, Роджер пив пиво разом із зеленярем, кравцем та шевцем, які працювали поблизу, сперечався з ними про сучасне політичне становище й співав старовинні пісні. Слава, яку він здобув в Англії за свою боротьбу проти злочинів у Конго й Амазонії, докотилася й до Ірландії, й, попри його бажання жити життям скромним і анонімним, після свого приїзду в Дублін він відразу побачив себе оточеним дуже різними людьми — політиками, інтелектуалами, журналістами, завсідниками різних клубів та культурних центрів; одні хотіли поговорити з ним, інші просили написати статтю або взяти участь у зборах або зустрічах соціального характеру. Він навіть мусив позувати для відомої художниці Сари Персер. На портреті, який вона намалювала і на якому він себе не впізнав, Роджер здавався молодшим, із виразом упевненості й тріумфу на обличчі.

Він знову повернувся до вивчення ірландської старовини. Стара вчителька, місіс Темпл, із ціпком, в окулярах і в капелюшку з вуаллю, приходила тричі на тиждень давати йому уроки ґельської мови і залишала йому письмові завдання, які потім виправляла червоним олівцем і ставила оцінки, як правило, низькі. Чому йому було так важко вивчити мову кельтів, із якими він хотів себе ототожнити? Мови давалися йому легко, він вивчив французьку, португальську, щонайменше три африканські й був спроможний порозумітися іспанською й італійською. Чому ж та мова, яку він вважав своєю рідною, здавалася йому такою недоступною? Щоразу, коли з великими зусиллями він щось запам’ятовував, через кілька днів, а іноді й через кілька годин він його забував. Тому, нікому про це не кажучи, а ще меншою мірою в політичних дискусіях, де, з принципових міркувань, стверджував протилежне, він почав запитувати себе, чи є реальною, чи не є химерою мрія таких людей, як професор Еойн Мак-Нейл і поет та педагог Патрик Пірс, що можна воскресити мову, яку колонізатор переслідує і перетворив її на підпільну, на меншовартісну, й знову зробити її материнською мовою всіх ірландців. Чи можливо, щоб у майбутній Ірландії англійська мова відступила й завдяки коледжам, газетам, проповідям священиків і промовам політиків на зміну їй прийшла мова кельтів? Перед публікою Роджер казав, що так, не тільки можливо, а й необхідно, щоб Ірландія відновила свою автентичну персональність. Це буде процес тривалий, завдовжки в кілька поколінь, але неминучий. Бо тільки тоді, коли ґельська мова знову стане мовою національною, Ірландія здобуде волю. А проте в самотині свого кабінету на Ловер Беґот-стрит, коли він брався виконувати вправи з композиції ґельською мовою, які задавала йому місіс Темпл, він казав собі, що це марні зусилля. Реальність надто просунулася в одному напрямку, щоб можна було повернути її назад. Англійська мова стала манерою спілкуватися, розмовляти, почувати для величезної більшості ірландців, і закликати їх відмовитися від цього є політичним капризом, який може лише призвести до вавилонського стовпотворіння й у культурному плані перетворити його улюблену Ірландію на археологічну дивовижу, яка втратить спроможність спілкуватися з рештою світу. То чи є в цьому сенс?

У травні й червні 1913 року його спокійне, наповнене навчанням життя несподівано урвалося, коли після розмови з журналістом газети «Аєриш Індепендент», який розповів йому про вбогість і примітивний стан рибалок Коннемари, підкорившись раптовому імпульсу, він вирішив поїхати в ту місцевість на заході провінції Ґелвей, де, як він чув, зберігалася недоторканою традиційна Ірландія, чиї жителі досі розмовляли стародавньою ірландською мовою. Але замість історичної реліквії у місцевості під назвою Коннемара Роджер зіткнувся з дивовижним контрастом між скульптурною красою гір, підметених хмарами крутосхилів, первісних боліт, на берегах яких блукали поні, що походили з цього краю, і людьми, які жили в жахливій убогості, не маючи ані шкіл, ані медичної допомоги, в цілковитій безпорадності. На додачу до всього він виявив там окремі випадки захворювання на тиф. Епідемія цієї хвороби могла поширитися й призвести до катастрофи. Чоловік дії, який жив у Роджері Кейсментові, іноді приспаний, але ніколи не мертвий, негайно взявся до роботи. Він написав статтю, яку відіслав до газети «Аєриш Індепендент», під назвою «Ірландське Путумайо», і створив Фонд допомоги, якого став першим донором і передплатником. Водночас він звернувся до англіканської, пресвітеріанської та католицької церков і різних благодійних організацій і закликав лікарів та санітарок поїхати в села місцевості Коннемара й надати добровільну допомогу вельми скромній офіційній санітарній діяльності. Кампанія мала успіх. Надійшло багато пожертвувань з Ірландії та з Англії. Роджер здійснив три подорожі в той регіон, привозячи ліки, одяг та харчі для постраждалих родин. Крім того, він заснував комітет для побудови в Коннемарі аптечних та амбулаторних пунктів і початкових шкіл. В інтересах цієї кампанії він за ті два місяці відбув кілька стомливих зустрічей зі священиками, політиками, представниками влади, інтелектуалами й журналістами. Він був здивований, із якою повагою всі ставилися до нього, навіть ті, хто не поділяв його націоналістичні погляди.

У липні він повернувся до Лондона, щоб дати оглянути себе лікарям, які мали повідомити Форін-Офіс, чи слушні його аргументи щодо слабкого здоров’я, якими він обґрунтовував свою відставку з дипломатичної служби. Хоч попри інтенсивну діяльність, яку він провів із метою боротьби з епідемією в Коннемарі, він почував себе не дуже зле, то подумав, що той огляд буде простою формальністю. Проте звіт лікарів був набагато серйознішим, аніж він припускав: артрит у колоні спинного мозку, ішіас у колінних суглобах загострилися. Він міг полегшити свій стан тривалим лікуванням і дуже поміркованим життям, але його хвороби були невиліковними. Не можна було виключити, що коли вони й далі розвиватимуться, то його розіб’є параліч. Тому міністерство закордонних справ прийняло його відставку й з огляду на його стан призначило йому пристойну пенсію.