Не випадало сумніватися, що британський уряд вдасться до таких репресій, а йому це навіть не спало на думку. Дивлячись на стривожені обличчя бійців Бригади, він зміг лише їх запевнити, що їхні родини не залишаться без захисту. Якщо вони перестануть одержувати пенсії від британського уряду, то патріотичні організації їм допоможуть. Того ж таки дня він написав листа у «Клан на Ґаел», попросивши утворити фонд допомоги родичам бійців Бригади, якщо вони стануть жертвами репресій. Проте Роджер не мав ілюзій: події розвивалися так, що гроші, які надходили у скрині «Добровольців», ІРБ та «Клану на Ґаел», були насамперед потрібні на закупівлю зброї, то був найперший пріоритет. Охоплений болісною тривогою, він казав собі, що з його вини півсотні вбогих ірландських родин голодуватимуть, а можливо, й помиратимуть від сухот наступної зими. Отець Кротті намагався заспокоїти його, але цього разу його аргументи здавалися Роджерові непереконливими. Нова причина стурбованості додалася до тих, які вже тероризували його, і його здоров’я знову різко погіршилося. Погіршився не тільки його фізичний стан, а занепав і його розум, як було з ним у Конго та в Амазонії. Він відчував, що втрачає психічну рівновагу. Його голова іноді здавалася йому вулканом, який щойно вибухнув. Чи не зсунеться він із глузду?

Він повернувся до Мюнхена й звідти далі надсилав листи до Сполучених Штатів та Ірландії з проханням матеріально допомогти родинам бійців Бригади. Оскільки його листи, щоб збити зі сліду британську розвідку, ішли через різні країни, де змінювали конверти та адреси, то відповіді доводилося чекати не раніше, як через місяць або два. Його тривога досягла апогею, коли нарешті з’явився Роберт Монтейт, щоб узяти на себе військове керівництво Бригадою. Цей офіцер привіз із собою не лише свій неподоланний оптимізм, свою порядність та свій авантюрний дух. Він привіз також формальну обіцянку, що родини бійців Бригади, якщо вони стануть об’єктом репресій, одержать негайну допомогу від ірландських революціонерів.

Капітан Монтейт, який, щойно прибувши до Німеччини, негайно приїхав до Мюнхена побачитися з Роджером, дуже засмутився, побачивши його таким хворим. Він захоплювався ним і ставився до нього з величезною повагою. Він сказав, що ніхто в ірландському русі за незалежність навіть не підозрював, що стан його здоров’я такий тяжкий. Кейсмент заборонив йому повідомляти нехай там кого про його здоров’я й повернувся разом із ним до Берліна. Він відрекомендував Монтейта в Канцелярії та в Адміралтействі. Молодий офіцер палав від нетерпіння розпочати роботу й виявив залізний оптимізм щодо майбутнього Бригади, який Роджер, у глибині своєї душі, уже втратив. Протягом тих півроку, які він залишався в Німеччині, Роберт Монтейт був, як і отець Кротті, справжнім благословенням для Роджера. Обидва не давали йому провалитися у стан повної безнадії, що іноді штовхав його до божевілля. Чернець і офіцер були дуже різними, й Роджер не раз казав собі, що вони втілюють два прототипи ірландців: святого і воїна. Дивлячись на них, він пригадав кілька своїх розмов із Патриком Пірсом, коли той змішував олтар зі зброєю й запевняв, що від злиття цих двох традицій, мучеників та містиків і героїв та воїнів, утворюється духовна й фізична сила, яка порве ланцюги, що обплутали Ейре.

Вони були різними, але обох поєднували духовна чистота, великодушність і відданість ідеалу, а тому часто, бачачи, як отець Кротті та капітан Монтейт не марнують часу на зміну настрою та моральний занепад духу, як він, Роджер відчував сором за свої сумніви та вагання. Обидва вони обрали для себе шлях і йшли по ньому, не відхиляючись від курсу, не знаючи страху перед перешкодами, переконані в тому, що в кінці дороги їх чекає тріумф: тріумф Бога над злом і тріумф Ірландії над її поневолювачами. «Учися в них, Роджере, будь, як вони», — повторював він собі як молитву.

Роберт Монтейт був чоловіком, дуже близьким до Тома Кларка, до якого він ставився з релігійним поклонінням. Він говорив про його тютюновий кіоск — головний пункт його підпільного переховування — на розі вулиць Ґрейт Бритенстрит і Секвіль-стрит як про «святе місце». Капітан стверджував, що саме цей старий лис, який пережив чимало англійських в’язниць, керував зі свого затінку всією революційною стратегією. То хіба він не гідний захвату? Зі свого невеличкого кіоску у глухій вуличці центру Дубліна цей ветеран, низенький на зріст, худорлявий, невибагливий до їжі, замучений хворобами й похилим віком, чоловік, який віддав своє життя боротьбі за Ірландію, відсидівши за неї п’ятнадцять років у в’язниці, зумів утворити підпільну військову й політичну організацію ІРБ, яка існувала й діяла в усіх куточках Ірландії, не потрапивши до рук британської поліції. Роджер запитав у нього, чи організація справді така могутня, як він розповідає. Ентузіазм капітана не знав меж.

— Ми маємо роти, взводи, рої, очолені своїми офіцерами, маємо склади зброї, своїх посланців, свої шифри, паролі, — заявив Монтейт, жваво жестикулюючи. — Я сумніваюся, що десь у Європі існує військо, більш ефективне й більш умотивоване, аніж наше, сер Роджер. Я анітрохи не перебільшую.

Монтейт повідомив, що приготування до повстання досягли свого максимального пункту. Єдине, чого бракує, щоб вибухнуло повстання, то це німецької зброї.

Капітан Монтейт негайно взявся за роботу, навчаючи та організовуючи півсотні ірландців, які утримувалися в таборі Цоссен. Він часто навідувався в табір Лімбурґ, намагаючись подолати опір інших полонених Бригаді. Йому вдалося умовити кількох, але величезна більшість виявляли до нього цілковиту ворожнечу. Але ніщо не могло вибити його з рівноваги. Його листи до Роджера, який повернувся в Мюнхен, дихали ентузіазмом і повідомляли йому підбадьорливі вісті про мікроскопічну Бригаду.

Коли наступного разу вони знову побачилися в Берліні, через кілька тижнів, вони пішли вечеряти в ресторан у Шарлотенбурзі [16] , переповнений румунськими біженцями. Капітан Монтейт, набравшись духу й обережно добираючи слова, щоб його не образити, несподівано йому сказав:

— Сер Роджер, не вважайте, що я невиправдано втручаюся у ваші особисті справи. Але ви не можете далі жити в такому стані. Ви надто важливий чоловік для Ірландії, для нашої боротьби. В ім’я ідеалів, задля яких ви зробили так багато, я благаю вас проконсультуватися з лікарем. Нерви у вас геть зруйновані. У цьому немає нічого дивного. Велика відповідальність і турботи погано вплинули на ваше здоров’я. Те, що з вами сталося, було неминучим. Ви потребуєте допомоги.

Роджер пробелькотів кілька ухильних слів і змінив тему розмови. Але рекомендація капітана налякала його. То його психічний розлад настільки очевидний, що цей офіцер, завжди такий шанобливий і стриманий, наважився дати йому таку пораду? Він прийняв її до уваги. Після кількох розпитувань вирішив піти з візитом до доктора Оппенгайма, який жив за містом між деревами та струмками Ґрюнвальду [17] . Це був чоловік уже старий, і він уселив Роджерові довіру, бо здався йому досвідченим і впевненим у собі. Вони мали дві тривалі зустрічі, протягом яких Роджер розповів йому про свій стан, про свої проблеми, своє безсоння і свій страх. Він мусив пройти мнемотехнічні випробування та відповісти на багато дуже деталізованих запитань. Закінчивши своє обстеження, доктор Оппенгайм наполегливо порадив своєму пацієнтові лягти до санаторію й відбути курс лікування. Якщо він цього не зробить, то його психічний стан може зазнати остаточного розпаду, який уже розпочався. Він сам зателефонував до Мюнхена й домовився, щоб він зустрівся там із його колегою та учнем, доктором Рудольфом фон Гесліном.