Як сказала мати Біллі: «Пілігрими вибиваються в люди».

Їхній медовий місяць проходив у атмосфері гірко-солодкої таємничості бабиного літа в Новій Англії. В будинку молодят одна стіна напрочуд романтична — вся всуціль засклена і виходила на балкон над масною водою пристані.

Повз балкон, за яких тридцять футів від їхнього шлюбного ложа, з вуркотом і рипінням пройшла, чорніючи в темряві, зелено-оранжева баржа. Вона випливала в море, і в неї світилися тільки передні вогні. її порожні трюми гучно відлунювали, і пісня машин звучала голосно й басовито. Ця пісня віддалася луною на молу і докотилась до узголів’я ліжка молодят. І ліжко відлунювало її ще довго після того, як баржа зникла.

— Дякую,— озвалася нарешті Валенсія. Узголів’я ліжка бриніло тонким комариним дзижчанням.

— Нема за що.

— Було чудово.

— От і гаразд.

Валенсія почала схлипувати.

— Що сталося?

— Я така щаслива.

— Це добре.

— Я й не сподівалася, що хтось зі мною одружиться.

— Гм,— сказав Біллі Пілігрим.

— Заради тебе я почну худнути,— сказала вона.

— Що?

— Буду сидіти на дієті. Я хочу бути для тебе гарною.

— Ти мені й така подобаєшся.

— Справді?

— Справді,— відповів Біллі Пілігрим.

Завдяки подорожам у часі він досить грунтовно познайомився з перебігом свого подружнього життя і знав, що воно до кінця буде більш-менш стерпне.

А тепер повз їхнє подружнє ложе пропливала велика моторна яхта «Шехерезада». Пісня її машин звучала як дуже низька нота органа. Яхта світилася всіма вогнями.

На кормі біля борту стояло двоє вродливих молодят у вечірньому вбранні, закохані одне в одного, у свої мрії і в пінявий слід за яхтою. У них теж був медовий місяць. Звали їх Лане Рамфорд — з Пьюпорта, штат Род- Айленд, і Сінтія, вроджена Лендрі, його молода дружина, дитяча любов Джона Ф. Кеннеді за часів, коли Джон і Сінтія жили в Гаяніс-Порті, штат Массачусетс.

Тут у наявності певний збіг обставин. Згодом Біллі Пілігрим лежатиме в госпіталі поруч з дядьком Рамфорда, професором Бертрамом Копландом Рамфордом з Гарвардського університету, офіційним істориком військово-повітряних сил Сполучених Штатів.

Коли двійко вродливих молодят пропливли, Валенсія почала розпитувати свого недоладно збудованого чоловіка про війну. Для недалекої землянки було простимо поєднати секс і славу з війною.

— Ти коли-небудь згадуєш війну? — поцікавилась вона, кладучи руку на його стегно.

— Іноді,— відповів Біллі Пілігрим.

— Часом я дивлюсь на тебе,—озвалась Валенсія,— і мені здається, що ти маєш повно таємниць.

— І зовсім ні,— відказав Біллі. Звичайно, це була брехня. Він нікому не розповідав про свої подорожі в часі, про Тральфамадор і таке інше.

— У тебе повинні бути якісь таємниці, пов'язані з війною. Може, й не таємниці, але щось таке, про що ти не хочеш розказувати.

— Ні, нема.

— Я пишаюся, що ти був солдатом. Ти це знаєш?

— Чудово.

— А там було страшно?

— Бувало.

У Біллі промайнула чудернацька думка і вразила його. Це ж була б добра епітафія для нього! Та й мені теж.

— А зараз ти б розповів мені про війну, якби я попросила? — запитала Валенсія.

Десь у маленькій закутині свого дебелого тіла вона вже компонувала майбутнього «зеленого берета».

— Тобі це здалося б схожим на сон. А чужі сни здебільшого не дуже цікаві.

— Я чула, як ти якось розказував батькові про німецький каральний взвод.

Валенсія мала на увазі страту бідолашного старого Едгара Дербі.

— Умгу.

— І вам довелось його ховати?

— Так.

— А перед тим, як його розстріляли, він бачив вас із лопатами?

— Бачив.

— І він сказав що-небудь?

— Ні.

— А він боявся?

— Його чимось напоїли. Він зробився якийсь посоловілий.

— І в нього на грудях була прикріплена мішень?

— Просто клапоть паперу,— сказав Біллі.

Він підвівся з ліжка, промовив: «Перепрошую»,— і зник у темряві туалету. Шукаючи вимикача, він відчув шорстку стіну і нараз усвідомив, що знов опинився в 1944 році, і знов у бараці для хворих.

Світло в бараці погасло. Бідолашний старий Едгар Дербі заснув на сусідньому ліжку. Біллі підвівся і, мацаючи по стінах, став шукати виходу — йому страшенно захотілося відлити,

Раптом він намацав двері, вони відчинились, і він, заточуючись, вийшов у табірну ніч. Подорож у часі, а також морфій забили йому баки, і він наліз на загорожу з колючого дроту й у кількох місцях зачепився одягом. Біллі пробував якось виплутатись, але колючки не пускали його. Він став чудернацько пританцьовувати біля дроту, даремно шарпаючись то в один, то в другий бік.