— Настане день,— запевняла Розуотера мати Біллі,— коли я прийду сюди, а Біллі висуне голову з-під укривала, і знаєте, що скаже?

— Що ж він скаже, люба місіс Пілігрим?

— Скаже: «Як тобі ведеться, мамо?» — і всміхнеться. І ще скаже: «Я радий, що ти прийшла, мамо. Як ти поживаєш?»

— Може, саме сьогодні настав цей день?

— Я щовечора тільки про це молюся.

— Це дуже добре.

— Люди здивувалися б, якби довідались, як багато світ завдячує молитвам.

— Святі слова, люба місіс Пілігрим.

— А ваша мати часто вас відвідує?

— Моя мати померла,— відповів Розуотер.

Бува й таке.

— Дуже прикро.

— Але у неї було щасливе життя.

— Це хоч якась, та втіха.

— Справді.

— А ви знаєте, батько Біллі теж помер,— сказала мати Біллі.

Бува й таке.

— Хлопцеві треба мати батька.

Так і тягся без кінця цей дует набожної дами, яка уповає на силу молитви, і набожного здорованя, переповненого відлуннями любові.

— Він був найкращим студентом на своєму курсі, коли це сталося,— сказала мати Біллі.

— Може, він перевтомився,— висловив здогад Розуотер. В руках у нього була книжка, яку він хотів читати, але він був занадто вихованою людиною, щоб читати під час розмови, дарма що йому легко було давати вичерпні відповіді матері Біллі. Книжка називалася «Маніяки в четвертому вимірі», і написав її Кілгор Траут. То була розповідь про людей, розумові хвороби яких були невиліковні, оскільки причини їх крилися в четвертому вимірі і тривимірні земні лікарі не могли їх собі навіть уявити.

Розуотерові особливо сподобалося твердження Кілгора Траута, що упирі, вовкулаки, домовики, ангели і таке інше насправді існують, але в четвертому вимірі. Так само, підкреслював Траут, як і Уїльям Блейк, улюблений поет Розуотера. Так само, як небо і пекло.

— Він заручений з дуже багатою дівчиною,— мовила мати Біллі.

— Непогано,— відказав Розуотер.— Гроші часом вельми стають у пригоді.

— Авжеж, воно так.

— Справді.

— Бо коли мусиш рахуватися з кожним центом, тут не до жартів.

— Атож, людині треба мати трохи свободи.

— Її батько — власник оптичної школи, в якій вчився Біллі. Крім того, він має шість лікарських кабінетів у нашій окрузі. І особистий літак. І віллу над озером Джордж.

— То гарне озеро.

Біллі так і заснув, укритий з головою. А коли прокинувся, то побачив, що лежить прив’язаний до ліжка в бараці для хворих. Він розплющив одне око й побачив бідолашного старого Едгара Дербі, що при свічці читав «Червоний знак відваги».

Біллі заплющив око, й перед ним постала сцена з майбутнього: бідолашний старий Едгар Дербі стоїть перед каральним взводом серед руїн Дрездена. У взводі було всього чотири чоловіка. Біллі чув, ніби в каральному взводі одному із солдатів звичайно дають гвинтівку з холостим набоєм; тепер він подумав, що на такий маленький взвод і після стількох років війни, певно, нікому не видають холостого набою.

Найстарший званням англієць прийшов поцікавитись, як почуває себе Біллі. Це був піхотний полковник, взятий у полон під Дюнкерком. Саме він дав Біллі морфію. У зоні лікаря не було, отож лікарські функції виконував цей полковник.

— Як там наш хворий? — запитав він Дербі.

— Лежить як колода.

— Але ще живий?

— Так.

— Це втішно: нічого не відчувати, а проте вважатися живим.

Дербі аж зараз схаменувся й понуро виструнчився.

— Ні, ні, прошу, сідайте. Коли на одного офіцера припадає лише двоє рядових, та й ті хворі,— за таких обставин, гадаю, можна обійтися і без церемоній.

Дербі й далі стояв струнко.

— Ви начебто старший віком . супроти інших? — промовив полковник.

Дербі пояснив, що йому сорок п’ять років,— отже, він був на два роки старший від полковника. Полковник докинув, що всі американці вже поголилися, крім них двох — Біллі й Дербі.

— Знаєте,— повів далі полковник,— нам тут нічого не лишалося, як уявити собі війну, й нам чомусь здавалося, що в ній беруть участь літні чоловіки. Ми забули, що на війнах б’ються діти. Коли я побачив їхні щойно поголені обличчя, мене взяв жах. «Боже мій, боже,— сказав я собі.— Це ж хрестовий похід дітей!»

Полковник спитав старого Дербі, як його взяли у полон, і Дербі розповів, що разом з сотнею інших переляканих солдатів опинився у невеличкому гайку. Бій тривав п’ять днів. А в той гайок солдатів загнали танки.

Дербі описав неймовірну штучну погоду, яку одні земляни часом створюють для інших землян, коли не хочуть, щоб інші земляни жили на світі. Снаряди з страшенним гуркотом вибухали поміж верховіття дерев і сипались на людей ножами, голками й бритвами. Ближче до землі гайок прошивали шматочки свинцю в мідних оболонках; вони пролітали зі швидкістю, що значно перевищувала швидкість звуку.