З дрімоти Біллі вихопили голоси чоловіка й жінки, які щось жалісливо говорили по-німецьки. Вони щиро комусь співчували. Перше ніж Біллі розплющив очі, йому подумалося, що, певно, так жалісливо промовляли друзі Ісуса, коли знімали з хреста його понівечене тіло. Бува й таке.

Біллі розплющив очі. Біля фургона стояли літні чоловік і жінка, й чуло промовляли до коней. Вони помітили те, що американці пропустили повз увагу: губи в коней покалічені мундштуками, що аж проступила кров, копита їхні збиті, й кожен крок для них мука, і коні скаженіють від спраги. Американці ставилися до свого гужового транспорту як до нечутливого, шестициліндрового «шевроле».

Обоє кінських співчувальників пройшли вздовж фургона й докірливо подивилися на Біллі, на Біллі Пілігрима, такого довгов’язого, слабосилого й кумедного в своїй голубій тозі й сріблястих чоботях. Вони не боялися його. Та й узагалі нічого не боялись. Обоє були лікарі, акушери, і приймали пологи, поки не погоріли всі лікарні. Тепер вони прогулювались неподалік того місця, де колись стояла їхня оселя.

Впадала в око якась лагідна врода жінки, шкіра її стала напівпрозора від тривалого харчування картоплею. На чоловікові був діловий костюм, краватка й таке інше. Через ту картоплю і він світив ребрами. На зріст, як і Біллі; носив трифокальні окуляри в сталевій оправі. Це подружжя, що все життя мало справу з немовлятами, не спромоглося спородити собі подібних, хоч ніщо їм не заважало. Це цікавий коментар до питання про продовження роду людського.

Удвох вони знали дев’ять мов. До Біллі вони спершу звернулись по-польському, бо він був вбраний так чудернацько, а бідолашні поляки були мимовільним об’єктом для жартів у другій світовій війні.

Біллі спитав їх по-англійському, чого їм треба, і вони відразу так вичитали йому тією ж мовою, що Біллі мусив злізти з фургона й поглянути на коней. Побачивши, в якому жалюгідному стані його гужовий транспорт, він розплакався. Уперше на війні.

Пізніше, ставши вже літнього віку оптиком, він не раз плакатиме, але нишком, щоб ніхто не бачив, і без голосного скимління.

Ось чому за епіграф до цієї книжки взято чотири рядки зі славетної колядки. Вголос Біллі плакав дуже рідко, хоч часто бачив таке, від чого поривало на плач, і принаймні цим він скидався на колядкового Христа:

Ревуть воли й телята,

І мекає ягнятко.

Та Йсус малий не плаче —

Спокійне немовлятко.

Біллі перенісся в часі у вермонтський госпіталь. Скінчився сніданок, посуд прибрали, і професор Рамфорд з важким серцем почав визнавати Біллі за людську істоту. Він нецеремонно розпитав Біллі й пересвідчився, що той справді був у Дрездені. Він поцікавився, на що воно все було схоже, і Біллі розповів йому про коней і про подружжя, що відпочивало на Місяці.

Історія з кіньми скінчилася так: Біллі з допомогою лікарів розпряг коней, але ті не хотіли рушати з місця — надто вже вони позбивали ноги. А тоді над’їхали на мотоциклах росіяни і забрали всіх, крім коней.

Через два дні Біллі передали американцям, які відправили його на батьківщину тихохідним вантажним судном, що називалося «Лукреція А. Мотт». Лукреція А. Мотт була знаменитою американською суфражисткою. Вона давно померла. Бува й таке.

— Так було треба,— мовив Рамфорд до Біллі, маючи на увазі зруйнування Дрездена.

— Я знаю,— відповів Біллі.

— Це війна.

— Я знаю. І не нарікаю.

— На землі, мабуть, було пекло.

— Так, пекло,— погодився Біллі Пілігрим.

— Треба співчувати людям, яким довелося це робити.

— Я їм співчуваю.

— Ви там на землі, певно, не знали, що й думати.

— Все було нормально,— відповів Біллі.— Все нормально. Кожен робить те, що має робити. Я навчився цього на Тральфамадорі.

Того самого дня, але трохи пізніше, дочка Біллі Пілігрима забрала його додому, вклала в ліжко й увімкнула «чарівні пальці». Доглядати Біллі мала сиділка. Лікарі заборонили йому працювати й навіть виходити надвір — поки що, принаймні. Він перебував під наглядом.

Але Біллі крадькома вишмигнув з дому, коли сиділка десь одвернулася, і поїхав у Нью-Йорк, де сподівався виступити по телебаченню. Він хотів розповісти світові про те, що дізнався на Тральфамадорі.

У Нью-Йорку Біллі Пілігрим зупинився в готелі «Ройялтон» на 44-й вулиці. Випадково йому дали той номер, в якому колись мешкав Джордж Жан Натан, критик і видавець. Натан, згідно з земним поняттям часу, помер 1958 року. Згідно ж із тральфамадорським поняттям, Натан, звичайно, досі ще десь живий і буде живий завжди.

Номер був невеликий і простий, єдине тільки, що він містився на найвищому поверсі і засклені двері з кімнати виходили на балкон, такий самий завбільшки, як і кімната. А за поруччям балкона відкривалась просторінь над 44-ю вулицею. Біллі перехилився через поруччя й подивився на людей, що рухалися унизу і скидалися на ворухливі дрібненькі ножиці. Це було так кумедно.

Вечір видався прохолодний, і невдовзі Біллі повернувся в кімнату й причинив балконні двері. Ті двері нагадали йому медовий місяць. В їхньому любовному гніздечку на мисі Енн теж були такі засклені двері — вони й досі є і будуть завжди.