— За віщо? А за віщо взагалі? — відказав він йому каліченою англійською мовою.

Коли Біллі Пілігрима вписали до табірного гросбуха, він одержав номер і металеву бирку з номером. Номери на бирках вибивав один в’язень-поляк. Потім він помер.

Бува й таке.

Біллі наказали почепити бирку собі на шию разом з його американськими бирками. Він так і зробив. Бирка була наче солоний крекер, продірявлена всередині так, що здорова людина могла переломити її голіруч. Якби Біллі помер, чого не сталося, одна половина бирки лишилася б у нього на шиї, а другу прикріпили б над його могилою.

Коли трохи згодом у Дрездені розстріляли бідолашного Едгара Дербі, шкільного вчителя, лікар констатував смерть і власноручно переломив його бирку. Бува й таке.

Належним чином зареєстрованих і пронумерованих американців ще раз провели через низку воріт. За кілька днів їхні рідні довідаються через Міжнародний Червоний Хрест, що вони живі.

Поруч з Біллі йшов малий Поль Лаззаро, той, що обіцяв помститися за Роланда Вірі. Але зараз йому було не до помсти. Він думав лише про те, як страшенно болить живіт. Шлунок його зсохся до розміру волоського горіха. І ця скручена висохла торбинка боліла, як нарив.

За Лаззаро плентав приречений Едгар Дербі, почепивши собі на шию, мов намисто, американські й німецькі бирки. Він сподівався, що з огляду на вік і досвід його призначать капітаном і доручать командувати ротою. А він опинився цієї ночі десь під чехословацьким кордоном.

— Halt! — скомандував конвоїр.

Американці зупинились і завмерли на морозі. Навколишні бараки були точнісінько такі, як і безліч інших, повз які вони проходили. З тією тільки різницею, що в цих бараках були бляшані димарі, з яких шугали снопи іскор.

Один з конвоїрів постукав у двері.

Двері відчинилися. На волю вихопилося світло — зі швидкістю сто вісімдесят шість тисяч миль на секунду. Потім з барака вийшло з півсотні літніх англійців, співаючи арію з оперети «Пірати Пензансу»: «Гой-ля-ля! Гой-ля-ля! Наша йде братва!»

Ці дужі й рум'янолиці співаки були одними з перших англійців, що потрапили в полон під час другої світової війни. А тепер вони співали на честь чи не останніх полонених. Понад чотири роки вони не бачили ні жінки, ні дитини, ні навіть пташки. Навіть горобці обминали табір.

Всі англійці були офіцери. Кожен бодай раз пробував утекти з іншого табору. Тепер вони тут — мов острівець серед моря напівживих росіян.

Вони могли робити підкопи, скільки забажає душа. Все одно вони виходили на поверхню в межах ділянки, оточеної колючим дротом, де їх зустрічали охлялі, ледь живі росіяни, які не знали жодного слова по-англійському і не мали ні харчів, ні свіжих новин, ні власних планів утечі. Могли скільки завгодно придумувати, як заховатись у машині чи викрасти її,— все одно ніякі машини не заїжджали до їхньої зони. Могли скільки хоч симулювати хворобу — однаково їх нікуди не відправляли. Єдиною лікарнею для всього табору був барак на шість койок саме в англійській зоні.

Англійці були охайні, бадьорі, ситі й здорові. Співали вони на диво добре. Ще б пак, адже вони тренувалися день у день не один рік.

Так само регулярно вони тренувалися з тягарями й вижималися. Животи в них були як пральні дошки. М’язи на руках і ногах скидалися на гарматні ядра. Вони навчились майстерно грати в шашки, шахи, бридж, крибедж, доміно, більярд, пінг-понг, розв’язувати анаграми й шаради.

Що ж до запасів харчів, то вони були в числі найбагатших людей в Європі. Через канцелярську помилку на початку війни, коли до полонених ще доходили посилки, Червоний Хрест став посилати їм по п’ятсот посилок щомісяця замість п’ятдесяти. Англійці переховували харчі так хитро, що тепер, під кінець війни, в них зібралося три тонни цукру, тонна кави, тисяча сто фунтів шоколаду, сімсот фунтів тютюну, тисяча сімсот фунтів чаю, дві тонни борошна, тонна м’ясних консервів, тисяча двісті фунтів масла в бляшанках, тисяча шістсот фунтів консервованого сиру, вісімсот фунтів молочного порошка і дві тонни апельсинового джему.

Зберігали все це вони в комірчині без вікон. А щоб не забралися туди пацюки, приміщення було оббите розплесканими консервними бляшанками.

Німців вони просто зачарували, і ті вважали, що вони саме такі, якими й повинні бути англійці. Війна з ними здавалася чимось вишуканим, потрібним і цікавим. Тому німці й дозволили англійцям розселитися в чотирьох бараках, хоч їм вистачило б і одного. А в обмін на каву, шоколад і тютюн німці давали їм фарби, дошки, цвяхи й матерію, щоб опорядити все як годиться.

Англійці вже дванадцять годин як знали, що прибудуть американці. Доти до них ще ні разу не привозили гостей, отож вони завзято взялися за роботу: наче гостинні добрі ельфи, чистили, підмітали, варили, пекли, набивали сінники, накривали столи, готували для кожного гостя невеличкі подарунки.

І ось цієї зимової ночі вони вітали гостей співом. Вбрання їхнє просякло запахом учти, яку самі готували. Вбрані вони були у напіввійськовий, напівспортивний одяг. Їх так захопила власна гостинність і майбутній бенкет, що вони навіть не приглянулись як слід до своїх гостей. Їм здавалося, що їхній спів призначено для таких самих, як і вони, офіцерів, котрі щойно прибули з поля битви.