Шаворський аж підскочив.

— Та вони там що, блекоти об'їлися! — пополотнівши, закричав він. — Легко сказати: всіх отаманів! Та коли ж я встигну це зробити? Чорти б їх усіх взяли! Їм там гарно плани будувати під румунським крильцем! А про зброю вони подумали?

— До речі, — ніби тільки зараз згадавши, сказав Олексій, — Цигальков передав усно, що зброю для нас підготували.

— Справді? Так чого ж ви мовчали? Скільки зброї? Коли переправлять?

— Чого не знаю, того не знаю. Сказано тільки, приготовлено, а скільки і коли — про те мови не було. — І, помітивши, що в Шаворського знову похмурніло обличчя, додав: — Може, її з Максимовим доставлять? На тій самій фелюзі…

— Може, може, — роздратовано скривився Шаворський. — Може так, а може й ні! Організатори!.. Але що ж усе-таки робити? Отаманів доведеться збирати…

Він довго ходив по кімнаті, кусав губу, крутив носом і нарешті сказав:

— Завдали ж робітку! Гадаєте, легко умовити їх кинути насиджені місця і зібратися? Чом не так! І до кожного потрібен особливий підхід, вони з капризами…

— З'їдуться! — зауважив Олексій. — Справа ж спільна.

— Спільна… — Шаворський посилено тямкував. — Гаразд, чорт з ними, зберу! Нехай пани за кордоном пересвідчаться, що ми і в наших умовах здатні робити більше, ніж вони, що в нас тут не балаканина, а діло…

— Що ж передати Рахубі?

— Як ви передаватимете?

— Пошлю Золотаренка в Тирасполь до Галини. Там Цигальков відрядить когось із своїх людей.

— Пишіть так: Максимова зустрінемо, керівників повстанських загонів зберемо. І нагадайте про гроші та зброю.

— Гаразд, — сказав Олексій. — Між іншим, я, коли йшов сюди, Микошу зустрів. Він кликав на діло, елеватор якийсь…

Шаворський насупився:

— Правда?

— Так я подумав: навіщо зараз чекістів дражнити? Вони гармидер зчинять на всю Одесу, винних шукатимуть, а ми на Максимова чекаємо. Щоб не нашкодити!

Шаворський зле скривив рота:

— А як ви гадаєте, вони зараз нас не шукають? Не догадуються, що ми існуємо на цім світі?.. До речі, попереджаю: на Новобазарну ходити не можна.

— Чому?

— Явка провалилась!..

Було схоже, що Олексія це повідомлення приголомшило.

— Отож-то й воно! — стрепенувся Шаворський. — Вони про нас знають, нікуди під цього не втечеш. Тож нехай же думають, що наша діяльність обмежується окремими диверсіями, ну і… експропріаціями. Якщо ми не підпалимо сьогодні елеватор, наші відносини з більшовиками не поліпшаться, а на тім елеваторі зібрана добра половина всіх міських припасів хліба! Ви розумієте, що це означає? За нехватку продовольства в Одесі судитимуть більшовиків, а не нас. Громадська думка — річ безглузда, а вже поголос ми пустимо!..

Шаворський бігав по кімнаті. Обличчя йому зсудомило. Сплетені за спиною пальці побіліли. Він зупинився перед Олексієм.

— А чому вам справді не взяти участі?

— Що треба робити?

— Загалом, не така вже й складна справа. Там усе підготовлено. Пожежа розпочнеться без вашої допомоги, треба тільки не дати її погасити.

Олексій почухав голову під картузом.

— Чого ж, я не проти…

— Тоді доповідайте, що ви дізналися про Нечипоренка, і сідайте за шифровку Рахубі. Микоша по вас зайде…

Увечері Олексій мав намір побувати у Павки Синєсвитенка. Хотілося глянути, як живе хлопчина, подумати, як влаштувати свого маленького осиротілого друга до від'їзду в Херсон. Він уже твердо вирішив, що забере Павку з собою…

Не заставши дома Золотаренка, Олексій помчав шукати телефон.

Телефонів в Одесі взагалі небагато, та й ті були в установах, де постійно юрмиться народ. На Пушкінській Олексій заглянув в аптеку.

Худий сивий провізор з двома парами окулярів на носі порався за стойкою, наклеюючи сигнатурки на пляшечки з ліками. Його дружина, вусата, товста, чорноволоса жінка, сиділа за касою. Покупців в аптеці не було.

Підійшовши до стойки, Олексій знаком показав аптекареві, що хоче поговорити з ним сам на сам. Провізор здалеку заперечливо помахав рукою:

— Немає, немає.

— Чого немає?

— Хіба я не знаю, що вам треба! — І аптекар зробив характерний жест кокаїністів: понюхав руку в тому місці, де піднятий великий палець утворює ямочку, зручну для порошку.

— Та я не по те, — Олексій перехилився через стіл і спитав пошепки: — Телефон у вас є?

Аптекар зсунув одну пару окулярів на кінчик носа, другу підняв на лоба.

— Телефон? Навіщо вам телефон?

Олексій зрозумів: зараз не такий час, щоб з доброго дива пускати в дім незнайому людину.

— Я з Чека, — сказав він.

— Чого він хоче? — крикнула жінка з каси.

— Людині треба подзвонити по телефону, — відповів аптекар, метушливо зсуваючи окуляри на перенісся.

— І що з того? Нехай іде на поштамт!

— Навіщо йому йти на поштамт, якщо він може подзвонити звідси? — невпевнено заперечив аптекар.

— Я колись помру від розриву серця, — заволала жінка. — Ти ладен пустити в дім першого стрічного. Тут же не телефонна станція! Тут торгують ліками!