— Небезпечно, Степане Онисимовичу. Риск надто великий. Зустрічаємося, тільки коли вже вкрай потрібно.

— Ну, бог з ним! При нагоді — поклон від мене і оце — на пам'ять…

За дверима усі одразу заговорили. Потім вирізнився голос Шаворського:

— … Завтра ж. Ви коли збираєтесь їхати?

— Та от закінчимо — і поїду.

— Звідси прямо в Бендери?

— Туди.

— А хто із загоном?

— Осавул Цигальков, козак. Та ви його знаєте…

Олексій тихенько вийшов з будинку. «Лежин… — думав він, — Чи не він це часом у Чека?..»

Після наради Нечипоренко зажадав на власні очі побачити «переконаних противників більшовизму», про яких говорив Шаворський.

— Під землю доведеться лізти, — перезирнувшись з «хазяїном», зауважив Дяглов.

— І поліземо, якщо треба.

— Не дуже там привабливо, Степане Онисимовичу.

— Ото й побачимо! — вперто стояв на своєму Нечипоренко.

Суперечити не доводилося.

— Я з ними сходжу, — сказав Олексій Шаворському. — Хоч дорогу знатиму про всяк випадок.

Шаворський не заперечував.

Бандитам, які вартували дім, Дяглов звелів рушати першими:

— Скажіть там, що я не сам. Щоб не стріляли…

Прощання було зворушливим. Сієвич і Нечипоренко довго тиснули один одному руки. Шаворський тричі почоломкався з отаманом. Прийшов батюшка з попадею, благословив у дорогу. Спостерігаючи цю сцену, ніхто б не повірив, що ще сьогодні вранці, сумніваючись у приїзді Нечипоренка, Шаворський лаяв непристойними словами огулом усіх «щирих».

— Ну, можна йти, — сказав Дяглов.

Нечипоренко насунув на лисину синій картуз, кивнув галичанинові, і вони рушили.

У селі було темно й тихо, навіть собаки не гавкали. Вікна хатинок були наглухо зачинені віконницями. За крайніми хатами починався просторий ковиловий пустир. Тут трохи посвітлішало: на небі висів місяць, розтинаючи ввігнутим краєм тонкі волокнисті хмари.

Дяглов звернув з дороги на бокову стежку.

Вони довго кружляли в кошлатих заростях реп'яхів серед якихось горбів і, нарешті, прийшли. Олексій розгледів попереду велику нерівну пляму, що скидалася на калюжу чорної води. На краю цієї плями хтось стояв, їх окликнули:

— Хто йде? — З темряви виступили троє з гвинтівками.

— Тула, — сказав Дяглов. — Відзив?

— Тесак. Це ви, пане половнику?

— Я. Вогонь у вас є?

Йому передали ліхтар, допомогли запалити. Світло вихопило з темряви жовті брили черепашнику і широку стрімку западину кам'яного кар'єру. Чорна пляма була старою, занедбаною каменоломнею.

— Сюди, тут сходи, — покликав Дяглов.

Вони спустилися під землю, мацаючи ногами стрімкі сходинки: попереду Дяглов, за ним — Нечипоренко й Олексій, останнім, підібравши рясу, йшов галичанин.

У глибині кар'єру зяяв широкий круглий отвір — тунель…

Якщо не брати до уваги печери на морському березі, де якось Олексій побував з Микошею, йому ще не доводилося спускатися в справжні катакомби, в ті самі катакомби, що їх називали одеським пеклом.

Тепер він міг на власні очі пересвідчитися в справедливості цієї назви.

Ледве вони ввійшли у тунель, стало важко дихати: повітря було затхле, просякнуте гнилим, нудотним запахом підземелля. Цей неживий, могильний запах ударив у ніс біля самого входу, і чим далі вони просувалися, тим він ставав відчутніший і гостріший.

Незабаром вони побачили першу печеру. Тут було щось на зразок форпоста. З низької стелі звисала шахтарська лампа, стояв станковий кулемет без бронещитка, і п'ять чи шість чоловік у шинелях сиділи на землі, приставивши гвинтівки до стіни. Один з них, бородатий, схожий на цигана, з унтер-офіцерськими личками на зім'ятих погонах, підвівся і козирнув Дяглову.

За печерою тунель стрімко повертав ліворуч і розгалужувався. Починалися жилі приміщення.

Треба одразу сказати, на житло це не було схоже. В тісних печерах було задушно і сморідно, сирість проймала до кісток. Навіть приблизно, на око, не можна було визначити, скільки тут людей. В мізерному плямистому світлі каганців ворушилося місиво з голів, скуйовджених борід, босих ніг, зелених, як цвіль, облич…

Найзапекліша контра зібралася тут: вішателі, карателі, відчайдушні душогуби. Земля од них відцуралася. Підземні нори — це все, що лишалося їм від просторої Росії.

«А незабаром і цього не буде, — думав Олексій, пробираючись із печери в печеру слідом за огрядним Нечипоренком. — Не буде!..»

Чутка про те, що в катакомби прибув отаман Нечипоренко, випередила їх. Позаду потяглись якісь тіні, сичав багатозначний шепіт.

Дяглов привів їх у штабну печеру. Вона була трохи вища від інших і краще освітлена. Під горбатою стелею горіло одразу п'ять ліхтарів. У дальньому кутку виднілася глибока ніша, де стояв споруджений з ящиків стіл і дві лави, там теж горіла лампа.