Різко, ніби щось розкришилося, тріснув голос Дятлова:

— Упе-р-е-ед!

І, наче звільнившись від мани, бандити кинулися до комісара.

Воєнком долілиць упав на землю. Падаючи, крикнув:

— Вогонь!

Із палісадників, із канав, із-за парканів, з дистанції п'ятдесят кроків прямо в лоб банді вдарив суцільний гвинтівковий залп. За ним одразу другий і третій…

Найпершими були вбиті Дяглов і начальник штабу поручик Вакульський, які йшли на чолі колони: червоноармійці цілилися в них особливо старанно.

І все одразу вирішилося…

Бандити, що вже давно втратили бойові навички, без командування за кілька хвилин перетворилися в дику, знавіснілу юрбу, що безладно кидалася на всі боки. Навіть не думаючи про опір, вони одразу ж повернули назад. Але позаду них, одрізаючи дорогу до каменоломні, вже били жорстким фланіруючим вогнем червоноармійські кулемети. Бандити кинулися в єдиному напрямку, який залишили їм червоноармійці, — у відкритий степ. І тоді з-за села вилетіла кінна засада. Запрацювали клинки…

Усе було скінчено ще до того, як на розтривожений степ спустилася ніч. Білогвардійської зарази більше не існувало в Нерубайських катакомбах.

У цьому бою і загинув відважний комсомолець Олександр Грошев, веселий харківський друг Галини Литвиненко.

Під час вилазки він ні на крок не відходив од Дяглова, щоб у потрібну мить обезглавити бандитське військо. В перестрілці він був убитий…

На похоронах Інокентьєва Олексій побачив, нарешті, Павку Синєсвитенка. Хлопчина йшов за домовиною, рябенький, змарнілий, з прилизаними вихрами, одягнений у чисту сатинову косоворотку. Дружини Інокентьєва, Віри Хомівни, не було: заслабла серцем.

Просту, оббиту кумачем труну чекісти на руках пронесли через усе місто.

Ішли за труною чонівці з гвинтівками, йшли робітники з заводів «Гана», «Анатра», «Рошета», йшли комсомольці в запраних сорочках і залізничники — колишні товариші Інокентьєва по роботі. Щільною групою трималися чекісти. На древках прапорів тріпотіли чорні метелики траурних бантів, і люди пристосовували кроки до розмірених звуків прощального маршу, що заполонив вулиці урочистою скорботою:

Скупі, суворі промови були сказані над розкритою могилою, і трохи збоку від багатьох мармурових пам'ятників старого Преображенського кладовища виріс свіжий горбик і затонув під зеленою хвилею вінків, з яких струмочками збігали ясно-червоні стрічки: «… вірному синові партії…»

Олексій зачекав Павку біля кладовищенських воріт. Хлопчина поминув його, не впізнавши. Був він якийсь тихий, приголомшений, очі червоні. І гарячий, пронизливий жаль до цього маленького горюна, що за один місяць одразу втратив двох близьких людей, уколов Олексія.

— Павко!

Павка обернувся, подивився на високого незнайомого чекіста, що покликав його.

Потім на обличчі його, змінюючи одне одного, промайнули подив, недовіра, радість…

Він ступив крок уперед, спитав невпевнено:

— Дядько Олекса?

— Я. Здоров!

Олексій взяв хлопчика за плечі, ласкаво труснув. Павка дивився круглими захопленими очима. Таким він ще ніколи не бачив Олексія: нова гімнастьорка, туга наплічна перев'язь, галіфе, військовий кашкет з коротким козирком, майже біля коліна у відкритій ремінній кобурі — низько підвішений маузер. Оце чекіст!

Вони пішли поряд: Олексій — по бруківці, Павка — по бровці тротуару. Вважаючи, певно, що Олексій десь був і нічого про нього не знає, Павка нудним, безбарвним голосом розповів, що тата куркулі вбили за Роздільною, що дядько Вася (Інокентьєв) узяв його «замість сина», казав: «Чекіста з тебе зроблю», так і його теж вбили… Дуже не пощастило Павці в цьому житті!

— Знаєш що, Павле, — промовив Олексій, — давай разом жити!

Він узявся розписувати, як здорово вони заживуть: усе, що є, — пополам. Павка в школу ходитиме. У вільний час рибалитимуть. У Херсоні щуки — мов крокодили!..

Павка слухав, сяючи очима. Потім спитав:

— А тьотя Віра ж як?

— Яка тьотя Віра?

— Ну, дядька Васі дружина?

— А що, хіба тьотя Віра маленька?

— Ні, — сказав Павка, подумавши, — не маленька… Але як же вона без мене?

Олексій хотів було сказати, що тьоті Вірі тепер з Павкою нелегко доведеться, та стримався, щоб не образити хлопчину.

— Тьотю Віру не можна кидати, — солідно мовив Павка, — з нами житиме. Знову ж таки по господарству допоможе, вона дуже хазяйновита.