Злива враз змиває з мене маленьких агресорів. Повітря дуже охололо. Отже, в екваторіальному поясі не таке вже й стійке тепло. Термометр у човні показує 18 градусів. Мабуть, я став чутливий до змін температури. Мені холодно. На тілі виступили сироти. А дощ періщить. Я стою, наче під густим душем. Мені це приємно, бо не так пече тіло. Краще злива і холод, ніж оті кляті бестії.

Мурашки повзуть сюди по вірьовці, якою прив'язано човен до дерева. Гілкою збиваю їх і прив'язую човен до іншого дерева.

Але мурашня вже набилася в свіжі шкури. Довелося витягати їх з човна і полоскати в річці.

Спекавшись непроханих гостей, залажу з другого кінця знову під жапу. Сюди мурашки ще не добралися. Хоч би вони дали мені спокій уночі. Спати, скорчившись серед кліток і ящиків, дуже незручно, але іншого виходу немає. Треба щось придумати для таких випадків. Добре було б, наприклад, прикріпити до бортів човна дугасті жердини і вкрити їх пальмовим листям.

Вечеряти нічого, бо розпалити вогнище неможливо. Тож вкриваюсь гамаком, кладу під голову згорнуті речі і, голодний, лягаю спати.

По жапах лопотить дощ. Вони вже старенькі, і вода в кількох місцях протікає прямо на мене. Сьогодні навряд чи буде добра ніч.

На світанку подув сильний вітер. А дощ ллє без упину. Поривами вітру його забиває під жапи. Все мокре. Так я провів уже два дні і дві ночі. На дощ виходжу рідко — лише для того, щоб розім'яти хоч трохи кістки. Вранці під зливою роблю фіззарядку: треба ж прогнати втому після нічного «відпочинку».

З-під жап нічого не витягаю, бо все одразу ж намокає. Дістаю з піхов теркадо і пробираюся до піщаної коси, щоб вирубати кілька тоненьких гнучких деревець і зробити дуги до бортів човна. Під дугастим шатром буде більше місця для речей, та й сидіти стане зручніше. Правда, гірше буде веслувати — доведеться пересісти на ніс човна.

Через півгодини я повернувся з п'ятьма триметровими жердинами і цілою купою повитиці, що править тут за мотуззя. Жердини хороші, гнучкі, а коли висохнуть у зігнутому положенні, будуть дуже міцні. Досі я ще не бачив у Бразілії човнів з накриттям. Кабоклу не гають часу на такі речі.

Вийшовши з лісу, я на превеликий подив побачив поруч з своїм човном ще один. Напівголий, мускулистий кабоклу, тримаючи під пахвою рушницю, саме витягував його на берег. На широкій спині засмаглого чоловіка навіть здалека видно було глибокий шрам. Отже, сумніву немає. Це Абелардо Карнейро. Він стоїть на березі мокрий, як миша. В човні повно води. Мабуть, йому було не до того, щоб вичерпувати її.

Побачивши мене, Абелардо зовсім спокійно промовив:

— Добридень, сеньйоре!

— Добридень, Абелардо. Як живеш? — спитав я його.

— Спасибі, сеньйоре, добре! — відповів, немов вагаючись, Абелардо.

Почувши таку відповідь, я всміхнувся.

Він дуже змарнів, був якийсь змучений. Голод зробив своє діло за кілька днів. Хоч Абелардо і мав рушницю, але він не міг з неї стріляти, бо всі патрони промокли. В човні кабоклу, крім весла, не було нічогісінько. Поводився Абелардо дуже спокійно, бо знав, що нема такого жандарма, який поплив би за ним аж сюди.

Я пригостив його печивом і банановим повидлом. Афелардо накинувся на їжу, мов голодний звір. Він не їв, а глитав, не пережовуючи. Я мовчки спостерігав. Що ж буде далі? Навпроти мене сидить убивця, за яким полює поліція.

Злива не вщухає, небо, як і раніше, затягли сірі хмари. По листю монотонно барабанить дощ. стікаючи з дерев струмочками.

Я кинув на мокрий пісок довгі, очищені від кори жердини і повитицю.

— Що це в тебе скоїлося з Пінто?

— З Пінто?

— Еге ж.

— Значить… — Абелардо провів рукою по мокрому обличчю. — Було так, сеньйоре. Я купив літр горілки. Пінто сказав: «Давай вип'ємо її вдвох». Я погодився. Спершу ми рибалили, не пили. А вночі повернулися додому. Після кількох ковтків Пінто наче здурів від горілки, почав бешкетувати. Видно, ніколи не пив її. Ми засвітили ліхтар і почали дудлити горілку, нічим не закусуючи. Мене теж розібрало. Пінто випив більше за мене і вимагав ще. А я не давав йому пляшки. Тоді він схопив рушницю. Я теж. Але я вистрілив раніше. От і все. Побачивши мертвого Пінто, я одразу витверезився. За зброю і навтікача. Я знав: якщо поліція схопить мене, то не минути мені тюрми. Адже нікому посвідчити, що я вистрілив захищаючись…

Абелардо замовк. Похнюпивши голову, дивився, як по його тілу стікає вода.

Я гадав, що в цих місцях, крім мене, нікого немає. Виявляється, цей темношкірий парубок весь час плив слідом за мною. Власне, він не такий уже й дикий, як про нього кажуть. Абелардо вже давно міг би вбити мене, щоб забрати спорядження і харчі. А він причалив поруч мене як мирний гість… З'ївши печиво і повидло, кабоклу ніяково глянув на мене. Видно, йому соромно, що їсть мої харчі. Очі винувато блиснули в нього, коли я запитав: