Назустріч вискочив черговий агент Аргір, товстий рудий чолов’яга з чималою лисиною. Віддаючи честь, він не помітив нічого ні на жовтявому обличчі начальника, ні в його каламутних очах, в яких миготіли іржаві вогники. Тільки Рекс загарчав на нього.

— Вже прийшов? — спитав через хвилину якийсь комісар, прочинивши двері з свого кабінету.

— Гарчить, — шепнув агент, витираючи лоб картатою хусточкою.

В цю мить задзеленчав дзвінок.

— Матінко моя рідна! — затремтів од страху Аргір. Відчинив двері кабінету і, ледве переступивши поріг, виструнчився. Рекс знову загарчав.

— Поклич Джурку! — звелів Клонару.

Начальник говорив тихо, лагідно. Ніхто в світі не зміг би визначити по голосу, який у нього настрій.

Агент, усе ще не вірячи, що йому не дали в лику, хутко вислизнув. Коли зайшов до інспектора Джурки, лице його світилося радістю.

— Ну, як? — спитав той.

— Не знаю що й казати, пане Джурка… Рекс гарчить, але мені не влетіло, — відповів Аргір, дурнувато посміхаючись.

Інспектор нахмурився.

Низький і худий, косоокий Джурка був наче збитий з дощок та кілків. Підборіддя й ніс загострені, зуби дрібні й гострі, пальці довгі й тонкі, лікті та коліна теж гострі, і навіть туфлі він носив з гострими носками, хоч у моді вже були тупоносі.

— Здрастуйте! — вигукнув інспектор, дивлячись на Клонару і не бачачи його, бо очі у нього косилися вліво.

— Підійди ближче! — наказав резидент.

Джурка прилип животом до столу. Клонару поволі встав, підняв руку і, не поспішаючи, вліпив інспекторові два ляпаси. Той навіть не поворухнувся, не зблід і не почервонів.

— Два кроки назад, — мовив резидент і повільно сів. Джурка виконав наказ і виструнчився.

Якби хтось увійшов тепер до кабінету Клонару, то ніколи б не здогадався, що тут оце відбулося. Резидент спокійно собі сидів у кріслі з високою спинкою, а виструнчений Джурка чекав його наказу.

— Через півгодини в порт, — розпорядився Клонару. — Треба послати батальйон жандармів, батальйон з дев’ятого піхотного і всіх наявних агентів. Оточити майстерні. Ти поїдеш зі мною. Виконуй!

— Дев’ять годин і тридцять вісім хвилин, — сказав Джурка, дивлячись на годинник, який крутився на його кістлявій руці, наче браслет.

Клонару глянув на свій годинник і стінний.

— Точно. — І додав, дивлячись йому в очі: — А ти оце недавно прогавив!

Джурка скосив очі ліворуч, і резидент не зміг упіймати його погляду. Зате почув голос, впевнений, твердий:

— Винен!

— Іди.

Інспектор вийшов.

“Так само почував себе і я у Кремера”, — подумав Клонару, хоч обер-штурмфюрер з гестапо не надавав йому ляпасів, як оце він Джурці. Та на словах допік добряче. Есесівець з Сігішоари не встигав перекладати, а Кремер все кричав і гримав кулаком по столу. Клонару не відривав очей од рудуватого лиця обер-штурм-фюрера, характеризуючи його в думці: “Апоплексичний! Брутальний! Самодур!”

“А проте він схожий на Аргіра!..” — зненацька промайнуло в голові резидента. Тільки тепер збагнув, чому обличчя Кремера здавалося йому знайомим.

Натиснув на кнопку, і черговий агент завмер на порозі. На його лобі виступили краплі поту.

— Крикни що-небудь, — наказав резидент тихим, як завжди, голосом.

— Слухаю!

Товстун тремтів. Іншим разом Клонару не звернув би на це уваги, а тепер, бачачи, що Аргір клацає зубами, наче собака на дощі, зрадів.

— Кричи, — повторив він. — Що хочеш… Гукни: “Хайль Гітлер!”

— Хайль Гітлер! — гаркнув агент, пристукнувши каблуками.

Обличчя його тремтіло. Булькаті очі, здавалося, от-от вискочать з орбіт, великі вуха стали червоні-червоні.

— Йди, — мовив Клонару.

Тепер він упевнився: Кремер дуже схожий на Аргіра. І перед отим Аргіром з Гамбурга він, Клонару, мусить стояти струнко, як оце нещодавно Джурка стояв перед ним!

Коли б Клонару мав хоч краплю совісті, він почервонів би. А проте резидент радів, що його агенти пройшли іншу школу, ніж ковбасники Кремера. Опустив руку і погладив Рекса. Собака гавкнув і заплюшив очі, замахавши обрубком хвоста.

У точно визначений час з’явився інспектор. Клонару піднявся, не мовлячи й слова, ступив у хол, пройшов повз Аргіра і разом з Джуркою сів у машину.

— В порт, — наказав інспектор водієві.

На перехресті довелося трохи почекати, бо дорогу переходили німецькі солдати. Гітлерівці були молоді, білясті, з дурнуватими обличчями. Босі, в самих трусах та майках, вони горлали марш. Який саме, Клонару не міг розібрати, бо всі їхні марші здавалися схожими між собою, як гудзики на уніформі. Розчув лише початок приспіву: “Osten, nach Osten…” [9] .

“Загартовують їх, — подумав резидент, — привчають ходити босоніж, а наших вояків треба вчити ходити взутими…”