— Професор Заня, пенсіонер, — відрекомендувався дідок. І відразу ж ввічливо спитав: — Ви когось шукаєте?

— Так. А ви… ви мешканець цього будинку?

— Стовп! — відповів професор, піднявши палець. — Стовп цього шановного дому. Перший пожилець після смерті бідолашного судді, земля йому пером… Але, пробачте, це, знаю, як вас величати… З ким маю честь вести розмову?

— Іонеску, — промимрив корчмар перше-ліпше прізвище, що спало йому на думку.

— Так. Дуже приємно… Може, ви, пане Іонеску, розшукуєте кого-небудь з пожильців цього Ноєвого ковчега?

Чунту, приголомшений потоком слів, що лився з уст професора, підозріливо глянув на його рум’яне лице.

— Тут живе один мій приятель. Перукар Горе… Він кульгавий. Знаєте?

— Пан Горе? Симпатичний юнак… Та, на жаль, має одну ваду! — зітхнув професор. — Шкода…

Чунту підійшов до старого впритул. Чорна борода і сплющений ніс робили його просто страшним.

— Ваду? Яку ваду? — спитав похапливо.

Професор мовчав, пильно вивчаючи шинкаря.

— Коли скажу, ви не повірите, — хитнув він головою. — Такий порядний юнак…

— Порядний, — підтвердив і Чунту. — А яка ж у нього вада?

— Він не любить метеликів…

— Що, що? — Чунту схилив голову на ліве плече, як це він робив за прилавком.

— Так, метеликів… Ні денних, ні нічних, — скрушно промовив Заня.

— Ви що? Кепкуєте з мене? — розсердився корчмар і відступив крок назад, спідлоба дивлячись на старого.

Професор схопив його за руку.

— Що ж, пане Іонеску… Ви не вірите. І все-таки… Сучасна молодь! Так, так, не любить метеликів… поезію життя, коли це порівняння не видасться вам надто сміливим. Чи знаєте ви, що в мене найцікавіша колекція метеликів на південному сході Європи? — спитав старий, раптом пожвавішавши. — Зауважте, я не сказав найповніша. Ні, найцікавіша, — мовив він скромно. — В Софії професор Петров…

“Метелики кружляють у твоїй голові!” — подумав Чунту. І голосно сказав:

— Колись у вільний час я попрошу, щоб ви показали її мені. А тепер, на жаль, дуже поспішаю.

— Вік, сучасний вік! — зітхнув професор. — Боротьба за існування… Признаюсь, мені теж зараз ніколи. Певна річ, мої справи не такі серйозні, як у вас, але все ж таки… — і пхнув Чунту під ніс сачок, який він досі ховав за спиною.

— А це що таке? — засміявшись, спитав корчмар.

— Сачок. Звичайний сачок, щоб ловити метеликів. Ось послухайте… Вчора ввечері сиджу біля фонтана. Міркую собі про колекцію професора Альберта з Парижа. Чудова це колекція… Та нічого. Через рік моя буде цікавішою. Щодо цього, прошу вас, не турбуйтесь…

— Пане професор, — перебив його Чунту, — вже пізно…

— Авжеж. На чому ж я спинився?.. Ага, сиджу біля фонтана. І раптом чую, пане Іонеску, чую, щось сіло мені на руку… Але що саме — не вгадаєте! Справжній, рідкісний, надзвичайний…

— Будьте здорові, — гукнув Чунту, збагнувши, що тільки втечею можна врятуватись од надокучливого дідугана.

І, не вагаючись, поспішив до перших сходів, майже бігцем вибрався на балкон.

— Пане Іонеску, — почувся знизу професорів голос. — Я чекаю його й цього вечора…

“Подавись ти ним!” — у думці побажав Чунту. І голосно гукнув:

— Мадам Аделаїда!

— Ну, що там таке? — спитала хазяйка, відчинивши двері.

Стоячи на порозі, вона трималась однією рукою за клямку, а другою — за одвірок, і наче вітала натовп людей.

— У вас живе Горе, мій приятель, — чомусь дуже голосно проказав Чунту. — Де його кімната?

Фаянсові очі старої пані здивовано глянули на того, хто насмілився так кричати у неї на балконі. Але чорна борода корчмаря зробила свій вплив.

— Не знаю, чи дома він, — відповіла пані Аделаїда, посміхаючись так, як посміхалася колись на спині Геркулеса, приборкуючи тисячоголового звіра навколо арени. Потім перегнулася через балюстраду і спитала співучим, на диво молодим голосом: — Пане професоре, не знаєте, пан Горе дома?

Чунту проклинав ту хвилину, коли він ступив ногою в цей дім божевільних.

— Не знаю, мадам Аделаїда, — відповів Заня знизу. — Піти подивитись?

— Не треба! — гукнув Чунту. — Ради бога, пані, покажіть мені його кімнату, — попросив він благально. — Коли його немає, я почекаю.

Було темно, тільки на сукні Аделаїди від найменшого поруху невеличкого тіла мінилися блискітки.

— Де ж ви почекаєте? — спитала колишня циркачка. — Пан Горе замикає двері. А чому — не знаю… У пана професора цінні колекції, і то він ніколи не замикає кімнати. Я теж не замикаю. А мої сувеніри — єдине багатство, яке ще зосталося… Чи, може, ви думаєте, що мої сувеніри — це метелики, блискучі й мертві, як і ті, з професорової колекції?

Голос Аделаїди тремтів. Чунту зітхнув, боячись втратити терпіння. Те, заради чого він прийшов сюди, треба було робити без свідків. А ці деоє вже зчинили таку метушню. Аделаїда чекала, скрушно дивлячись на нього.