Десь у відкритому морі вхід у порт закривав мінний пояс, залишалися тільки невеличкі ворота для військових суден, що припливали до берега. Ці ворота перед виходом каравану мали розширити. І, на щастя, це завдання мав виконати міноносець “Михайло Хоробрий”. Радіотелеграфістом на ньому служив комуніст Іфрім. Стерновий теж комуніст. Діставши повідомлення про відправку каравану, Іфрім скаже стерновому, і той зійде з напряму, збочить на один градус, щоб залишити міну саме на воротах мінного загородження, на шляху проходження каравану, який держатиме курс на Одесу. Павло мав рацію, вважаючи, що Іфрім може не зафіксувати їхнє повідомлення, бо не чекав його. Він не знає ні довжини хвилі, ні години, коли відбудеться ця передача.

— Почує, не турбуйся, — заспокоїв його Йоргу. — Він неодмінно мусить стежити за всіма повідомленнями, що даються по радіо…

— А німці? — спитав Павло.

— Це правда, німці теж можуть перехопити радіограму, бо вона ж буде не зашифрованою. Та яке ж це має значення, коли відправку каравану вже намітили на сьогодні? Нам важливо, щоб саме Іфрім дізнався про неї. Текст, який ти передаси, простий і ясний: “Увага! Цієї ночі німці відправляють караван до Одеси”. А Іфрім знає, що йому робити далі…

— Добре, тоді я йду, — мовив Павло, ховаючи папірець з текстом радіограми в кишеню. — Котра година?

— Двадцять хвилин на десяту. До дванадцятої ти маєш час…

Від дванадцятої ночі до шостої ранку з’являтися на вулицях заборонялося, та Павлові не раз доводилось ходити по місту саме в цей час, він умів ховатись од патрулів. Швидко простуючи через пустинні квартали, почав уявляти, якими вони стануть після війни. Майже забув вигляд освітленої площі з блискучими вітринами, вулиці, на якій після трудового дня безтурботно прогулюються люди. Місто завмерло, наче убивчий подих війни, прогнавши все живе, торкнувся мостової, ліхтарів і стін. Увесь світ горів. Дивно було уявити газету без повідомлень з фронту, пекарню, магазин чи м’ясні крамниці без карткових талонів, сад без окопів. От коли б зайти в кіоск і спокійно попросити у продавця газету “Роминія лібера”, як оце зараз ми купуємо “Універсул”. Інші часи, майбутня Румунія…

Хлопець підходив до моря. Чуючи, як воно похмуро реве, уявив вибухи мін, що топлять караван, і здивувався од безмежної радості, яка охопила його. Дихав швидко, стискаючи зуби, його навчили ненавидіти — німці-фашисти, Антонеску, пани в котелках і фраках, фотографії яких він бачив у газетах, геть усі.

Було холоднувато. З моря дув пронизливий вітер, і вода набігала на пляж, бурхаючи біля скель. Павло ввійшов у галерею і попростував швидко, аж поки не добрався до кам’яної стіни. Натиснув на кнопку, дверцята відчинилися, і він знову опинився в сховищі шпигуна. Але тепер юнак уже знав, що робив невідомий, і його охопило неприємне почуття. Однак підійшов до столу, повісив ліхтарик на забиту в стіну скобу і, насунувши на голову навушники, почав передавати:

— Увага! Увага!

Зробив паузу, потім знову послав в ефір позивні. Уявив собі, як здивується на міноносці Іфрім, коли прийме радіограму.

— Увага! Увага!

Передавав текст кілька разів через короткі проміжки часу. Чув у навушниках свої сигнали, як чув їх і Іфрім, а можливо, й німецький радист. “Як сталося, що німці досі не виявили цієї рації? Тільки тому, що вона схована в підземеллі? А може, її залишили навмисне. Та це їхня справа, — подумав Павло. — Напевне можна сказати одне — моя радіограма їм не сподобається!”

Зняв навушники, замкнув передавач і озирнувся навколо, шукаючи очима антену. Освітивши ліхтариком стелю, побачив там отвір. А куди він іде далі?

Погасив ліхтарик, відчинив дверцята. І в ту ж мить далеко в галереї помітив світле коло. Наче кіт, прокрався аж до розвилки, болісно думаючи, як йому угледіти лице невідомого. Освітити його? Але цього чоловіка треба роздивитися так, щоб він і не підозрівав, бо рація може ще пригодитися.

Згадав свій сон, в якому голова незнайомця обернулася в чорну, гладеньку кулю, без ніяких людських рис. Тепер чулися його кроки. Бувши певен, що ніхто не знає його таємниці, шпигун не остерігався. А чого йому боятися? Скільки років минуло, і нічого не трапилось. Не думав він, що завдяки бомбуванню його схованку викрито.

“Знову побачу тільки тінь”.

Його аж душила злість. Переступав з ноги на ногу і кусав собі губи, розуміючи, що не зможе нічого вдіяти. Раптом помітив, що незнайомець час від часу підіймає вгору ліхтарик, освітлюючи стелю. Збагнув, що той перевіряє антену. І сторопів, подумавши, що ліхтарик може сяйнути на розвилці, біля нього. А в думці спонукав його:

“Ну, ну. Засвіти тут, тут…”

І ось те, чого він палко бажав, сталося. Дійшовши до перехрестя, незнайомець знову підняв ліхтарик, і промінь вихопив з темряви його обличчя. Чоловік постояв якусь мить, освітлений промінням, потім рушив далі. І Павло дуже зрадів. Він побачив ворога в лице.

Камера в тюрмі, куди Фаніку однієї ночі привезли машиною після того, як Клонару пересвідчився, що нічого не доб’ється од в’язня, була схожа на камеру в підземеллі елегантного приміщення Секретної служби. Хоч в’язень і сидів тут кілька днів, а проте майже не розумів, що з ним діється. Він був далеко від людей, в якомусь світі, де лише згадки калейдоскопічно змінювалися, наче кадри в німому кінофільмі. Знову переживав давно забуті події і бачив людей, про яких уже не думав. Линув, наче хмарина чи величезна тінь, над батьківським двором, над містом. Колись давно він читав книгу, в якій одного чоловіка родичі і приятелі вважали мертвим, хоч той усе бачив і чув.