Вони ще розмовляли, поки не надійшла Соня.

— Ну, щасливої тобі дороги, Тодере! — мовив Раду. — Після війни, коли зустрінемося, будемо вершити інші справи…

Обняв і міцно поцілував юнака в обидві щоки.

— Хай щастить і тобі, — схвильовано відповів Павло.

Ось ще один товариш зникає з орбіти його життя, так раптово, як і з’явився. Після війни… Хто може знати? Ще раз озирнув кімнатку з жовтавими стінами, круглий стіл, покритий вишиваною скатертю, ліжко. Попрощався з шевцем і пішов разом з Сонею, серйозною й мовчазною.

— Де ти хочеш зустрітися завтра з Сандою? — спитала вона. — Назви місце, яке ти знаєш найкраще…

— На вулиці Штефана Великого, біля Обора. Саме там я сідаю на поїзд…

— Добре…

Домовились про місце та час зустрічі і сіли в таксі.

— Яка сьогодні картина в “Аро”? — спитала Соня.

Павло знехотя щось відповів, не звертаючи уваги на зляканий погляд дівчини. Він думав про те, чого навчився в Бухаресті. Згадав Йоргу, Фаніку, Султану. На два дні виключився з свого звичайного життя, а воно вже знову вабило до себе. Відчув нестримне бажання швидше опинитися в Констанці.

— Щось ти не дуже чемний, — мовила Соня, коли вони вийшли з машини.

— Так, це правда…

Попрощалися на площі святого Георге, і Павло й не пожалкував за нею. Не відчув якось симпатії до дівчини в окулярах, яка хотіла бути надто серйозною. Що означав її завжди сердитий погляд? Це не тільки несміливість… Згадав Раду, з яким почував себе чудово, згадав Йоргу і вперше збагнув, що кожен вступає до партії з своїми думками, почуттями і тільки потім, відшліфований в її рядах, стає справжньою людиною. Полум’я, яке горіло в серці Раду, тліло в усіх, але життя, з якого вони приходили, наділяло їх і сажею.

— А-а-а! Таки згадав про мене? — весело зустрів хлопця дядько Янку. — Ну, чого стоїш? Розповідай…

— Нічого розказувати, — посміхнувся Павло.

Старий тільки розвів руками.

— Посварився з Джетою! — мовив він розчаровано. — Я не хотів тобі говорити, а зараз скажу добре, що доля не звела мене з Джетою..

Дядько Янку зрадів, що трапилась нагода поговорити, і знову почав розв’язувати міх спогадів. Та Павло думав про своє. Незабаром стемніло. Старий цав йому на вечерю зеленої цибулі і шматок чорного хліба з висівок та квасоляного борошна. І вони полягали спати.

Вранці Павло вийшов до криниці вмитися і побачив у воротах дядька Янку. Старий спав погано, прокидався на світанку, прямував на вулицю і проходжався на березі Колентіни. Та зараз він був дуже сердитий.

— Знову заворушились, падлюки! — лаявся він. — Облави, перевірки! Чорти б їх забрали!

— Облава? — занепокоєно спитав Павло.

— А що їм? За це ж одержують і платню! — буркнув дядько Янку.

Хоч часу до зустрічі ще було досить, та Павло хвилювався. Чим він зможе пояснити свою присутність у Бухаресті, коли його мобілізовано на роботу в Констанці? Не варто й вигадувати якусь причину, бо пер-ший-ліпший офіцер зрозуміє обман. Як це Йоргу не роздобув йому відрядження?

В кімнаті дядька цокав будильник. Поїзд відходив о дванадцятій, а Павло призначив зустріч Санді на одинадцяту. О десятій треба вже вийти від дядька. Ще було дві години вільного часу.

За чаєм дядько Янку знову заходився розповідати, на цей раз згадавши аварію, яка сталося у Бачкой В товарному поїзді, що вийшов з Широкої Долини, зіпсувалися гальма, і він почав котитися назад до Плоєшт, а Мунтяну звідти вже вів експрес на Біхор. Спускаючись схилом, товарняк набирав швидкості. За кілька хвилин він промчав аж до Комарніка, і начальник станції ледве встиг про це повідомити. У Брязі експрес хотіли перевести на іншу вітку, але той ешелон випередив їх і вихором пролетів до Кимпіни. Нічого не підозріваючи, дядько Янку наближався до Байкой. Всі дуже полякались. Коли експрес прибуде в Байкой раніше, ніж товарний, його зможуть перевести на іншу лінію. А коли товарняк примчить першим, то його пустять під укіс, щоб уникнути аварії. Однак не було певності, що машиніст експреса вчасно загальмує, що він не вдариться в розбитий товарняк. Поки це вирішували, минуло чимало часу, і пасажирський все наближався. Стояла ніч. Залізничники з Байкой вибігли з ліхтарями назустріч експресові, бо ззаду вже почувся гуркіт товарного, тріск і скрегіт заліза. Товарняк зійшов з рейок.

— І?.. — спитав Павло.

Од напруження, викликаного вісткою про облаву, розповідь старого залізничника схвилювала його. Проте дядько Янку не поспішав.

— В експресі було більше двохсот пасажирів, — повів він, трохи помовчавши. — Чоловіки, жінки, діти…

— Ну й що? — не стримався небіж. — Що трапилось?

— Я загальмував поїзд за три метри од товарняка, — гордо проказав дядько Янку.

Павло почав проходжатись подвір’ям. “Спокійніше, — радив він собі. — Я мушу зустрітися з Сандою. Коли не вийду на побачення, не одержу пакунків з вибухівкою, то ніколи не зумію знайти й Раду. Не можу уявити, куди це мене водила Соня… Спокійніше”.

Глянув через паркан. З обох кінців вулиці стояли солдати.

— Котра зараз година, дядьку Янку?

— Ще є час, твій поїзд відходить о дванадцятій.

— А мені треба ще зайти до знайомих.

Старий безнадійно махнув рукою, по-своєму зрозумівши відповідь племінника.

— Гей, хлопче, послухайся моєї поради. Ти посварився з Джетою? Облиш її… Латаного вже не залатаєш. Це неможливо!..

Було ще п’ять хвилин до десятої. Павло, кусаючи собі губи, з-за побіленого паркана сердито зиркав уздовж вулиці. Невже йому перешкодять саме зараз?