— Павло? — спитала Султана.

— Так, так… Павло, Іон, Марін… Всі вони однакові, такі, як і Пеппо! Надії, мрії… гіркі спогади! Знаєш, я багато думала… Коли б зібрати всі сльози, які я виплакала, то ними можна було б затопити землю… Павло? Він негідник… І не думай про нього, дівчинко…

Хоч вікно було зачинене, рев і стогін моря чулись досить виразно. Султана прислухалася з неприхованим с^мом. Що верзе ця пані з дитячими очима? Напевне, вона нічого не розуміє.

— Горе вам щось казав про Павла? — спитала мимоволі.

— І він, і твій нещасний татко, обидва розповідали. О, батькове серце…

— А чи сказали вони, що Горе хоче змусити мене вийти за нього заміж?

Аделаїда здригнулась і глянула на неї з острахом, ставши схожою на скривджену дівчинку з блакитними очима. Султана пошепки розповіла їй про золоту сережку, про клятву біля моря, про ненависть Горе і злобу Чунту. А море гуло і стогнало.

Аделаїді здалося, що вона почула давню любовну історію — з ревнощами, інтригами та неподіленим коханням. Витерла сльози білою мережаною хусточкою.

— І мене наставили тюремницею… Мене, — прошепотіла знесилено.

Уже смеркало, вечірні сутінки оповивали сумну кімнату з старими меблями. Султана заспокоїлась і пошепки спитала:

— Ви допоможете мені, правда ж?

Аделаїда мовчки пригорнула її до грудей. Усе відбувалося так, як і передбачав Горе. План його був простий і хитрий: одним пострілом він хотів убити двох зайців.

“Піду, — думав Павло. — Хай що буде! А може це безглуздо самому лізти у вовчу пащу? Почекаю ще хвилин п’ять…”

— Ех, любов, любов! — зітхнув дядько Янку, вважаючи, що небіж переживає за Джетою.

Час минав повільно. А солдати все стовбичили на вулиці, наче вирішили зостатися там до кінця війни.

“Що робити? Мені довірили таку справу, а я тут гаюся…” В голові було порожньо, і хлопець нічого не міг придумати.

Раптом десь зафурчала машина. Павло визирнув з-за паркана і побачив таксі, що зупинилося неподалік. З нього вийшла жінка з дитиною на руках і якийсь старшина. Вони розрахувались, і автомобіль уже мав рушити.

— Бувайте здорові! — гукнув Павло і вибіг на вулицю. Збентежений дядько не встиг і рота розкрити.

— Куди тобі? — спитав водій.

— Боже милий, — заговорив Павло, — ця облава ще не скінчилась! Пане шофер, будь ласка, їдьте швидше, бо в мене вмирає дитина… Скоріш на вулицю Штефана Великого, мені до лікаря. Я пригнуся і ляжу, тільки не зупиняйтесь біля солдатів, а то запізнимось… Дорога кожна хвилина!

— А що з дитиною? — спитав шофер, уже літній чоловік, і глянув на Павла карими лагідними очима.

— Не знаю! Ледве дихає… Мерщій, добродію, швидше!

— Гаразд, лягай у машину! У мене документи вже перевіряли! — мовив водій.

І вони рушили. Обидва мовчали. Перед цепом солдатів машина уповільнила хід, але не стала.

— Ви ж оце зупиняли мене, — сказав шофер, висунувши голову у віконце.

— Проїжджай! — гукнув офіцер, і солдати, розступившись, пропустили авто.

Машина летіла бруківкою, наче якась перелякана істота.

— Спасибі вам, — прошепотів нестямно Павло.

— А велика дитина? — поцікавився шофер.

— Три роки, — відповів юнак. — А на вигляд можна дати й чотири…

— Може, ще видужає!

Час від часу натикалися на варту, хвости трамваїв та автомашин. Водій, обминаючи їх, звертав на бічні вулички, і вони їхали далі.

— Не пам’ятаю я ще такої облави, — говорив він. — Мабуть, когось шукають?

— Хто його знає… — відповів Павло.

Через віконце побачив у вітрині годинник, — за три хвилини одинадцята. А об одинадцятій він мав зустрітися з Сандою.

— Прямо вперед. Номера я не пам’ятаю…

Коли місце зустрічі було вже недалеко, попросив водія зупинитися.

— Мені чекати? — спитав той.

— Ні, ні, не треба. Я поїду назад лікаревою машиною… Дякую від щирого серця!

— Щасливо!

Автомобіль рушив. Павло відразу ж помітив Санду. Під пахвою вона тримала великий коричневий портфель.

— Як ти пробрався? — спитала занепокоєно дівчина. — Адже все місто оточене…

— Мовчи! Давай сюди…

— Ось, — мовила дівчина. — Тут два пакунки… Щасливо тобі!