Поїзд оточили солдати. Вони вишикувались і в кінці поїзда, біля останнього вагона, завертаючи пасажирів до головного виходу. З перону можна було ще вийти на вулицю Траяна, але там теж стояв солдат-резервіст.

У Павла закалатало серце. А проте він зовсім виразно бачив перон, будинок вокзалу, пасажирів, солдатів і небо, на якому повзли важкі хмари. Угледів якогось хлопчика в костюмі моряка, примітив булавку на галстуці літнього пана і чиряк на чолі в одного дідуся. Зір його загострився. Юнак розрізняв навіть травинки, які росли між плитами, але портфеля у своїй руці вже не відчував і, нічого не розуміючи, шукав якогось виходу.

Поїзд уже залишали останні пасажири, і Павло збагнув, що йому не можна гаятися. Зійшов на перон, змішався з натовпом, не чуючи ні людського шепоту, ні сердитих вигуків. Тільки бачив усе досить виразно. А в голові наче крутилися коліщата якоїсь машини, що була схована у нього під черепом.

Раптом біля запасного виходу угледів резервіста з блідим обличчям. Примітив латку на штанях і відблиск сонячних променів на дулі його гвинтівки. Підійшов ближче, поклав на землю портфель, сперши на ногу. Не відводячи очей од поїзда, повернувся спиною до непорушного солдата, вийняв пачку папірос, запалив сам і подав резервісту. Покурили мовчки, не дивлячись один на одного.

— Чорти б забрали це життя! — зітхнув Павло. — Третій день зустрічаю сестру, і все нема й нема…

Нахилився, підняв портфель і поволі пройшов повз вартового. Той співчутливо похитав головою. Не вулиці Павло приспішив. І раптом ніби вчулося якесь пристукування. Він обернувся, та нікого не побачив.

“Може, це брязнуло в портфелі”, — подумав собі. Вперся в стіну, сів на сходи. І тільки тоді збагнув, що то клацали його зуби.

Через хвилину заспокоївся і рушив далі.

Портфель з вибухівкою щасливо доставлено в Констанцу.

Лежачи із заплющеними очима в кам’яній домовині якогось багатія з давніх Том, у домовині, яку вчений, закоханий у минуле Добруджі, викопав з могили і покинув біля руїн вежі м’ясників, Агоп міркував, що він робитиме вдень. Було ще рано, і сонце освітлювало хлопця з ніг до голови, зігріваючи тіло. Агоп випростався і вперся руками в кам’яні стіни. “Тут так тісно”,— подумав він і розкрив очі. Та скоро й заплющив їх. Що за чорт? Невже це йому сниться? Поволі відкрив ліве око і підвівся у саркофагу, протираючи очі.

— Доброго ранку, хлопчику!

Розуміючи, що це вже не сон, Агоп мовчки дивився на Аделаїду. В білій сукні з блискітками, в солом’яному капелюшку з широкими полями, вона кліпала блакитними, невинними, як у немовляти, очима.

— Моє шануваннячко, — трохи згодом мовив здивований юнак.

Аделаїда приклала палець до уст, озирнулась навколо, — Агоп зрозумів, що вона має повідомити якусь таємницю.

— Тс-с-с! — зашепотіла жінка. — Якщо ти коли-небудь кохав, то віднеси оцю записку… — І всунула йому в руку аркушик паперу разом з монеткою.

Агопа ніщо вже не могло здивувати. Але, прочитавши адресу, подумав, що ця майже сімдесятилітня пані посилає Павлові любовну записку, і так смішно підняв брови, що Аделаїда почервоніла, наче дівчинка, і швидко закліпала очима.

— Ох, дурненький, — прошепотіла вона. — Як ти міг це подумати?.. Лист від Султани!

“Так би й сказала”, — подумав юнак і встав.

День починався непогано. Не бажаючи сушити собі голову роздумами про те, яку ж роль у цій історії відіграє старенька пані з вулиці Вітру, бродяга сказав:

— Буде зроблено!

— Тільки нікому й слова, хлопчику, — попередила Аделаїда. — В твоїх руках честь жінки! — І подріботіла, час від часу підстрибуючи, як горобець. А тим часом Агоп, вражений фразою, яку він зустрічав у висловлюваннях героїв багатьох відомих йому романів, розгорнув записку і перечитав її.

— Он воно що! — буркнув. Склавши папірець, глянув на монету.

Хлопець поснідав у корчмі і, задоволений, одразу ж приспішив у порт. Але там йому сказали, що Павла вже два дні не було на роботі.

— Навіщо він тобі? — спитав Балабан, підозріло глянувши на бродягу.

— Треба, — коротко відповів Агоп.

— Ану тебе до біса! — обернувся до нього спиною Балабан.

— Ех, ти, — промимрив зневажливо посланець Султани.

Вирішивши, що Павло хворий, він надумав іти до нього додому.

Засунув руки в кишені і, весело посвистуючи, пройшов місто, перемовляючись з продавцями газет, чистильниками та квіткарками. Біля воріт Мунтяну голосно гукнув:

— Гей, ти вдома?

Двері миттю відчинилися, і якийсь худорлявий чоловік з шрамом на правій щоці майже бігцем поспішив до хвіртки.