«Що ж їх здружило? — замислювався капітан. — Адже Жорка займався крадіжками, «жив» на базарах. А де бував у цей час Василь? А може, Василева мати нічого не знає? Чи знає і не каже?»

Так чи інакше, треба продовжувати розслідування. Невідомо, як далеко зайшов у своїй «дружбі» з Жоркою Василь. Обидва вони, мабуть, на однаковій стежці. Пущений в хід фінський ніж свідчив проти них.

Данилевич не дуже давно працює в карному розшуку, він прийшов сюди після демобілізації з Радянської Армії. Але досвід старших товаришів, злочини, розкриті ними в різний час, та й маленький власний досвід свідчили, що з отаких, як Жорка і Василь, коли їх своєчасно не стримати, можуть вирости кримінальники.

На Пушкінській капітана зустріли неприязно. Василева бабка, Ганна Михайлівна, відрекомендувалася пенсіонеркою, інженером у минулому. Почувши розповідь про дружбу її онука з хлопцями, які не заслуговують на довір'я, Ганна Михайлівна обурилася.

— Таких друзів у Василька нема. Та й навіщо вони йому здалися? Ви кажете, що ті хлопці займаються дрібними крадіжками і на «виручені» гроші купують пиво, вино? Можливо. Все може бути. Але Вася з ними не буває, йому з ними не по дорозі. Наш Вася все має, ми йому ні в чому не відмовляємо. Навіть у грошах.

І вважаючи себе ображеною за онука, Ганна Михайлівна гарячково почала вихвалятися, як вона і її дочка виховують Васю, як дбають, щоб у нього було все, що можуть мати діти добре забезпечених батьків.

— Я вже казала вам: ми ні в чому йому не відмовляємо. Я одержую солідну пенсію, дочка працює. Крім того, батькові аліменти… Вася має три костюми, годинник, велосипед.

І чим більше вона говорить, тим виразніше постає перед капітаном сумна картина. Те, що старій жінці здавалося позитивним, що, на її думку, повинно було виховувати у Васі високі моральні якості — повагу до батьків, до суспільства, — діяло якраз навпаки. Бабка ласкаво називала хлопця сиріткою і гнівалася на Васиного вітчима, який ніяк не хотів розуміти, що всі вони: і мати, і бабуня і, нарешті, сам вітчим — повинні жити для Васі, дбати про Васю, про єдину їхню втіху, єдину надію. Вітчим… Згадка про нього розтривожила Ганну Михайлівну.

— Ви його не застали, як були в них? — запитала вона у капітана. — Раджу зустрітися. Він, як і Васин батько, теж був офіцером. Але я не знаю, хто тільки дає їм такі високі звання? Офіцер! Майор! А як він поводиться з бідною дитиною, з сиротою? Уявіть собі, дійшло до того, що він дозволив собі вдарити Васю…

Ні, вона, Ганна Михайлівна, нікому не дозволить знущатися над онуком, у чомусь запідозрювати його. Якщо треба буде, вона дійде до самого міністра, а не дозволить.

Несподівано обличчя старої жінки стало жорстоким, очі пильно і гостро дивилися на капітана.

— Це він вам наговорив, вітчим? Він оббрехав Васю! Яка невдячність! Його взяли в квартиру, прийняли як рідного, годують… Йому віддали краще ліжко, тоді як Василь змушений спати на твердій канапі. І за все — така невдячність.

Ганна Михайлівна не знаходила, здається, слів, щоб висловити своє обурення.

А чому б капітанові і справді не побачитися з вітчимом?

Гайна Михайлівна назвала прізвище вітчима і сказала, де він працює. Після короткої телефонної розмови двоє незнайомих людей одразу ж порозумілися. Так. Якщо мова йде про Васю, їм обов'язково треба зустрітися.

Вітчим був людиною зовні суворою, по-військовому підтягнутою. Ось уже більше як годину сидить він у капітана Данилевича і розповідає про те, коли й як увійшов у сім'ю, про яку тепер мова, про свої відносини з Василем. Чотири роки тому він познайомився з Васиною мамою, і згодом вони одружилися. Василь, тоді дванадцятирічний хлопчик, одразу намагався підкорити собі нового батька, як він звик це робити з мамою і бабунею. Але батько не хотів потурати примхам хлопця, і між ними почалася боротьба. Хлопець з кожним роком ставав нестерпнішим. То він не хотів іти до школи, його ніяк не можна було зігнати з ліжка, то брав з материної сумочки гроші і навіть відмовлявся сказати, куди їх витратив. А бувало й так; мати просить швидше одягатися, не запізнитися в школу, а він регочеться. Одного разу вітчим не витримав такої сцени.

— Ану, вставай швидше!

Очевидно, хлопець відчув у голосі вітчима образу для себе. Він раптом витяг обидві руки з-під ковдри і почав дражнити вітчима.

Схопивши ремінь, вітчим у нестямі кілька разів ударив хлопця.

Відтоді все пішло шкереберть. Мати просила чоловіка не втручатися у її відносини з сином, а бабуня навіть загрожувала йому судом.

Тимчасом Василь все більше нахабнів. Він здружився з хуліганами, старшими за себе, інколи від нього тхнуло вином. Якось під Новий рік мати виявила, що з її сумочки зникла золота обручка. Вона побоялася сказати про це чоловікові, знаючи наперед, що він подумає на Василя. Спробувала сама поговорити з сином.

— Обручка? Ніякої обручки я не брав, — і примружився, ніби щось згадуючи. — Тиждень тому, еге ж, приблизно тиждень, я бачив, як батько щось шукав у твоїй сумочці. Спитай у нього.

Ще через деякий час зник бабусин перстень. Потім з шухляди комода пропали дев'ятсот карбованців, заощаджені матір'ю на путівку в санаторій. Довелося про все розповісти чоловікові. І от між ним і пасинком відбулася нова гостра розмова, вірніше, нова сутичка. Вітчим твердо заявив хлопцеві, що і гроші, і персні вкрав він, Василь. Він востаннє попередив його: персні і гроші треба повернути матері, бо інакше доведеться мати справу з міліцією.