Василь вовком дивився на вітчима. Губи у нього побіліли. Він готовий був, здається, кинутися на вітчима, щоб примусити його замовкнути. Хлопця стримувало, мабуть, тільки те, що вітчим був сильніший, мав важкі великі руки і міцні м'язи.

— Ти вже дорослий і відповідатимеш за свої вчинки. перед судом, — суворо говорив вітчим Василеві. — Або признайся, де подів гроші і персні, або…

Василь у безсилій люті стискав кулаки. Тоді до нього звернулася мати.

— Признайся, Васю. Я повинна знати правду. Чого ж ти мовчиш?

Василь прикусив губу, ще більше зблід. І враз очі його хижо блиснули.

— Хочеш знати правду^? — кинув він матері. — Так знай її: я не хотів тобі казати, але тепер усе скажу. Знай, цей чоловік, — він показав на вітчима, — дурить тебе. Він має другу жінку, чи полюбовницю, хто її знає. І твої персні і гроші — в неї. Чуєш? Я сам бачив, як він возив її на таксі по місту…

Вітчим широко відкрив очі. Він не вірив своїм вухам. А хлопець сичав, як гадюченя. Обвинувачував вітчима в пияцтві, в зрадах, у тому, що він живе в них не як рідна людина, а як випадковий гість.

Хто його навчив вигадати історію про іншу жінку, про таксі?

Підла брехня спантеличила вітчима, а це ще більше вплинуло на матір. Тепер уже не персні і не гроші були головною причиною її горя. Вона страждала як одурена жінка.

Що мав робити він, вітчим? Виправдовуватися в присутності наклепника, битися з ним? Ні. Він не зробив ні того, ні другого. Тільки сказав глухо:

— Все. Більше нам з тобою нема про що розмовляти. Ти негідник. Закінчений негідник.

Чи повірила мати синові? Спершу повірила. Надто несподіваними були синові «викриття». Потім вона плакала. Залишившись сама, почала пригадувати день за днем, місяць за місяцем останні чотири роки. Чи міг чоловік бути з нею таким, як він був, маючи десь поруч іншу? І навіщо йому знадобилося красти перстень, який не так багато й коштує, коли він міг би легко приховати значно більшу суму із своїх заробітків? Згадалося й інше: зовсім недавно для неї було приємним сюрпризом те, що він виграв тисячу карбованців на стару облігацію, про існування якої вона нічого не знала. Всю тисячу віддав їй до копійки. Ні. Щось тут не так. І чому син досі навіть не натякав нічого? Чому змовчав тоді, коли вітчим побив його? Чи не тому, що все вигадав в останню хвилину?

Сумніви, звичайно, залишилися. Ревнощі мучили її. Але буря минула. Пізно ввечері з'ясувалося, що Василь помандрував до бабусі — на знак протесту житиме там. Вони з чоловіком залишилися вдвох. Чоловік не виправдовувався і на її запитання, хто та друга жінка, з якою його бачив Василь, відповів з гіркою посмішкою:

— Є така приказка: брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Ну, а наш Василь тільки що винайшов цю нову зброю проти мене. Ти — його мати. Подумай добре, що нам з ним робити.

Вона страждала, не маючи змоги хоч чим-небудь виправдати сина у власних очах. Персні, гроші, тепер цей конфлікт — усе говорило проти нього. І все ж мати побоялася остаточно визнати його винним, їй легше було ходити із сумнівами в серці, аніж відкрито глянути в очі жорстокій правді.

Та незабаром усі заспокоїлися. Син днював і ночував у бабки, до матері приходив лише в ті години, коли вітчима не було дома. І сказав, що вони з вітчимом вороги на все життя…

… Данилевич жодного разу не перебив розповіді чоловіка, який сидів проти нього. Тільки коли той замовк, Данилевич запитав:

— Ви так і не з'ясували, куди поділися персні і гроші? І нікому не заявили про це, ні в школі, ні в міліції?

— Так нікому і не сказав.

— Посоромилися?

— Ні. Мене просили забути про все. Я дав слово…

— Розумію.

Деякий час капітан Данилевич сидів у глибокій задумі, ніби забувши про гостя, і той відчув себе ніяково. Він навіть чомусь пожалкував, що був таким одвертим. У цю хвилину наче вперше побачив, що капітан набагато молодший за нього. «Навряд чи ти, друже, — подумав гість, — зрозумієш усю складність мого становища. Навряд…»

А справа в тому, що попри всі незгоди, всі бурі цих останніх років, відколи вій одружився, любов до жінки, з якою він зв'язав свою долю, ще зміцніла, горе дружини стало до певної міри і його горем. Він довгий час був байдужий до Василя, дивився на нього, як на чужого. Не шукав шляхів до цього покаліченого вихованням хлопця і втручався в сімейні справи тільки тоді, коли бачив, що син ображає матір або насміхається над ним, вітчимом. На спалахи гніву з його боку юнак відповідав ненавистю. Так вони й жили, двоє чоловіків, один юний і самозакоханий, другий — старший, але байдужий до чужої иеврівноваженої дитини. Настав час, і старшому довелося пожалкувати, що чотири роки тому він майже не помічав присутності в домі дванадцятилітнього хлопчака, не взявся по-батьківському за його виховання. Тепер це вже був не той Вася: в його кишені водилися гроші, цигарки; крім морозива і кіно, він полюбляв вино і ресторан. Рано, дуже рано почав шукати цей хлопець легкого життя, і якусь частку провини за це, коли говорити відверто, брав на себе і Васин вітчим.

Але про це, звичайно, він тільки думав. Думав і нікому ніколи не признавався.

Чи зрозумів його настрій, його погляд на всю цю історію капітан міліції?

Дуже не хотілося, щоб капітан бачив у ньому тільки ображену людину, готову будь-що обмовити пасинка і цим відхреститися від нього, від його гріхів і помилок, захищаючи лише свою гідність.

Несподіване запитання насторожило його.

— А що хороше, позитивне помітили ви в характері Василя? Чим він цікавиться, до чого має хист?