– Однакове, - втішав уповноважений.
– Але...

Гамір бухнув новою хвилею, і та хвиля зовсім втопила уповноваженого, що безпорадно та марно лише розкривав рота, як у німому кіно; вщерть заповнена людьми хата двиготіла й гула осіннім ярмарком, а клуби тютюнового диму вирували понад стелею, як пара над шпарким окропом.

– А вода ж бо як?
– прорвався урешті, як притомилися трохи, верескливий Гриць Пріська, якого, очевидячки, не вельми журила власна кульгава курка - був він рибалкою заповзятим, і жінка, кленучи смертними кльонами лайдака-чоловіка, що геть запустив подворицю, не раз і не два ламала на цурки вудилища.
– А вода чия? А риба?

– Вода ваша, риба наша, - засміявся уповноважений і втомлено присів на стілець.

Врешті колгосп ухвалили-таки лаштувати, голову встановили, призначили бригадирів і побрели по домівках, ще довго по кутках і на роздоріжжях доводячи одне одному свою правоту.

– Так пишешся чи ні?
– вернув батька в сьогодні голос голови. Його посмішка була надійно замкнена міцною засувкою, тихо сміялися лише очі - чомусь одне в нього було зеленкувате, а друге - каре, чорної, прірвної глибини.

– Є би намне, - розводив безпорадно порепаними руками батько, в’яло і похнюплено все ще стовбичачи перед прибулими.
– Ци є відаю...

– Та-а-к, - з повільною насолодою розтягуючи слова, голова вийняв із-за халяви складений удвоє учнівський зошит, вийняв з переможною неспішністю.
– Не хочеш -діло твоє. Тут ось намальовано, що живеш ти, чоловіче, на хуторі. А хутори, як знаєш, будемо мести мітлою.

І він розвернув свої у сажень плечі до бригадира:

– Бий комина.

Бригадир з тим самим набурмосеним, байдужим до всього на світі обличчям, мов не було навкруги для нього геть нічого цікавого і нового, тільки сіра нудьга, з тим самим порожнім виразом на лиці узяв драбину і знехотя покарабкався на стріху. Батько широко розкрив рота, дивився ошелешено на бригадирове суконне галіфе, що ковзало по слизькій стрісі, дивився заворожено, мов на негадане заморське чудо, а врешті таки не витримав:

– Ік, до лихої матері... Справді поб’є. Злазь!

Бригадир сонно якось озирнувся і на кивок голови неохоче почовгав униз кирзаками із затоптаними у різні боки задниками.

– Отак би відразу, - голова відсунув засувку і знову випустив з-під пишного вуса на волю посмішку, білі зуби його грали у хованку.-А раз пишешся, то межу села ось так проведемо... І ти, чоловіче, уже не хутірський,ти вже законний у селі.

Голова поважно обвів якийсь кружечок на аркуші жирною чорною лінією й уже знайомим добрим поглядом щедрої та удачливої людини зиркнув на зніченого господаря.

– А може, нех уже весною?
– м’явся і тер чомусь змерзлі руки батько.
– Влітку і качка прачка, а в зимі й Тереся не береться...

– Знов ти мазаним до себе, - засувка беззвучно шугнула вниз, і лице голови стало державним.
– Ну як ти живеш: у кишені тарган та блоха, у хліві - ратиця й хвіст. Ото й усе твоє життя. А колгосп знаєш, як зватиметься? ’’Світлий шлях"! О!

– Е, голово, - недовірливо прицмокнув батько і скривився, мов узяв на язик кислицю.
– Ще по воді вилами писано, як на тому шляху поладнається...

– Балачки, - скосив невдоволене око-оте чорніше-голова.
– За такі балачки - сам знаєш куди...

– Ти ж свій, сільський, - здивовано і трохи винувато розводив рукам и батько.

– І все ж таки погано живеш, - тримався свого берега голова.
– Ні світла отут, ні радіо... У тебе ж дитина жодної пісні, що тепер репродуктор співає, не тямить.

– Чого б то у нас без пісні, - образився було, аж надув по-дитячому губи батько.
– Є в нас жнивні і петрівські, рогульки і купальські, грибовицькі пісні і ягідні... А ще-веснянки, щедрівки, колядки. Ні, - не згодився чоловік уже зовсім.

– Старосвітське... Віджило разом з нашими бабусями,- голова,уже сердячись на батькову впертість, вийняв з лівої кишені крамничну цигарку - незручно йому було з учорашнього махру смалити, хоча в правій кишені ще тримав самосад, який нишком курив, коли ніхто не бачив.

– Так пишешся ти до колгоспу чи ні?- низонув він різномасними своїми очима, низонув, як видалося, навиліт.
– Чи будеш вибиратися як за море стріляти?

– Вола звуть у гості не мед пить - воду возить, - м’явся знову батько, тупцяючи з ноги на ногу.
– Hex уже навесні.