На крутих віражах, аж тамується і перехоплює подих, нашої новітньої історії є особлива дата - 24 серпня. День незалежності.
Цей день - тема велична і величезна, незміряна і невимірна, скіпьки не черпай - не вичерпна. І все ж без осмислення цієї історичної розстані подальша дорога наша може стати дорогою в нікуди.
Із нотаток автора, інтерв'ю, бесід та розповідей вимальовуються контури низки "оксамитових ” і не вельми подій, що відбуваїися в краї наприкінці 80-х - на початку 90-х років, окреслювалися силуети людей, завдяки яким і стало можливим Двадцять четверте серпня.
Іван КОРСАК
ОКСАМИТ НЕЗДАВНЕНИХ ЛІТ
Видавництво «Волинська обласна друкарня»
Луцьк-2001
ББК 63.3(4УКР- 4Вол) 6 К 69
На крутих віражах, аж тамується і перехоплює подих, нашої новітньої історії є особлива дата - 24 серпня. День незалежності.
Цей день - тема велична і величезна, незміряна і невимірна, скіпьки не черпай - не вичерпна. І все ж без осмислення цієї історичної розстані подальша дорога наша може стати дорогою в нікуди.
Із нотаток автора, інтерв'ю, бесід та розповідей вимальовуються контури низки "оксамитових ” і не вельми подій, що відбуваїися в краї наприкінці 80-х - на початку 90-х років, окреслювалися силуети людей, завдяки яким і стало можливим Двадцять четверте серпня.
ISBN 966-7644-72-3 Корсак І.Ф., 2001
СЛОВО ДО ЧИТАЧА
У ресторані “Зелений гай”, що за околицею Луцька, вечеряли.
Леонід Макарович Кравчук - сивий, навіть не просто позначений густою сивиною, а якось по-особливому інтелігентно сивий, у бездоганно припасованому світло-сірому костюмі, з виголеним до легкої синяви обличчям і манерами особи, яка звикла перебувати, навіть більше - постійно жити під телекамерами - менш за все нагадував людину, котра недавно програла у президентських забігах. Відчувалася розкутість і невимушеність, без марнотного хизування, набута спокійна душевна певність: хоч розклад голосів примхливих виборців і позбавив його регалій глави держави, проте нікому уже не під силу відібрати ймення першого Президента незалежної України.
У ресторані “Зелений гай” демократична громадськість Луцька давала прийом з нагоди приїзду Л.М.Кравчука на Волинь.
І легкий дзенькіт фужерів, і розмова, що дзюрчала у кілька струмків, - товариство, як водиться за вечерею, розбилося з часом на кілька гуртів, - створювали атмосферу довіри й відвертості. Господарі, шануючи гостя, усе ж не уникали “важких" запитань.
Мова зайшла проте, чому управлінський апарат України як частинка української інтелігенції часто-густо програє колегам із сусідніх країн.
– Чому дивуватися?
– звів брови Леонід Макарович.
– Розстріляне відродження двадцятих років, винищення української інтелігенції в тридцятих... І так до шістдесятників. А хто залишився? Залишилися Кравчуки, Кучми - так і до мишей можна дійти...
Полинна гіркота правди була у сказаному, але й водночас неправда - недооцінювання того, що витоптувалося по сівбі, а воно, потоптане, таки сходило, йому сонце пробували затуляти, а воно таки зеленіло, його трощили й мотлошили по стеблині, а та потрощена й понівечена стеблина випрямлялася й знову тягнулася до неба синього... Інакше звідки тоді взялася Незалежність?
Тож коли до мене дійшло слово, я підняв келиха.
– Шановний Леоніде Макаровичу! Добре бути будівничим за погоди і як є з чого мурувати. Гірше бути будівничим у люту негоду, на пронизливих вітрах-протягах... Тож піднімімо цей келих і за Вас, і за кожного в цьому залі, хто клав свій камінець в підмурівок України і не злякався негоди...
Літа, що миготять, як цифри на автомобільному лічильнику швидкісного авто Часу, засвідчили: до “мишей” діло все-таки не дійшло, українська інтелігенція зуміла достойно скористатися своїм шансом у здобутті незалежності. Щоправда, виникає нова проблема. Події десятирічної і більш ніж десятирічної давності потрошки розмиваються,
мерехтять, як постать ратая над весняним полем. Видно плуга, що кладе чорну масну і лискучу, ще студену скибу, видно бриль ратая, а хто під тим брилем ковтав солоний піт (і витертись ніколи) - уже й не розрізнити... От і накладають сьогодні власне фото на розмите обличчя плугатаря нерідко ті, хто не тільки не знав мозолів другої половини вісімдесятих - початку дев’яностих років. Охоче, з вистрибом, молячись і хрестячись, у ратаї записуються ті, хто під плуг тоді тільки штрикав мотиччя, хто, хитрувато мружачи лукаве око, по-злодійськи виглядав з-за рогу: а що з того вийде? Чия зверху -з тим і я...
І ще одне. Уже при незалежній Україні зросло, наче моложій, нове покоління, яке в шкільних підручниках не читало, як картається своя земля, що вона хоче бути не позиченою. Довелося чути, як хлопчаки (десь так другокласники чи “третячки”) сперечалися:
– Слухай, що таке СРСР?
– Ну ти і дуб - іспанська футбольна команда.
Крий Боже, автора, аби він присягався, що на все, про що оповідає, тільки одному йому належить монополія - монополія на правду. Автор може тільки стверджувати, що викладає суто власну точку зору, точку зору очевидця чи учасника подій.
Іноді думки, асоціації, картинки, "фото” з натури, на перший погляд, виходитимуть за межі теми, але то лише на позірний погляд. Бо “грона гніву” (майже за Д.Стейнбеком) наливалися впродовж багатьох десятиліть,живилися вони гіркими соками несправедливості, приниження і фальшування дійсних подій.
Автор буде вдячний читачеві, якщо той не задрімає над його рядками, не образиться, якщо той позіхне з нудьги і відкладе книгу. А якщо й зовсім потім не розгорне, - то так автору й треба.
<