Спираючись на широкі верстви населення, на спогади очевидців почав вести “Мартиролог” луцької в’язниці. Адже тоді побутувала думка, пущена більшовиками, навіть таким “авторитетом”, як колишній прокурор області Найденко, що у Луцьку взагалі не було ніякої масакри 23 червня 1941 року, а просто чекісти обстріляли німецький парашутний десант за Стиром. Шила в мішку не сховаєш. Зараз нам уже багато відомо про найбільший злочин комуно-чекістів на цій землі. З часом усі списки людей, фотокартки, зібрані мною, увійшли до тому “Реабілітовані історією. Репресії 1939-1941”. Том підготовлено до друку, і, я сподіваюся, незабаром його можна буде придбати. Минуло вже понад вісім років, як він готовий,та непотрібно “власть імущім” знімати з вовка овечу шкуру, тому й затримується ця страшна книжка.

Щодо “Меморіалу", то формально такої організації на Волині не було, я тільки виконував функцію керівника цієї організації. Не тому, що її було тяжко зареєструвати чи утворити.

Як громадянин, як патріот, я виріс із Руху. Боляче було дивитися, як сильна міцна хвиля патріотичної самовідданості почала дробитися на усілякі партії, партійки по 5-10 членів. Комусь вигідно було нас роз’єднати. Все одно на всі заходи виходили ті самі люди, у серцях котрих палахкотів святий вогонь любові до України. Вони, чим могли, і фінансово, і морально допомагали всім організаціям, крім осоружної Компартії. Щоб утримувати ще одну організацію (а це приміщення, телефон, секретар і т.ін.), потрібно було в цих самих людей просити кошти.

Я тісно співпрацював з Рухом, з Братством ОУН-УПА Волинського краю. Завдяки тісному спілкуванню з повстанцями, черпав у них наснагу. Мої політичні погляди поступово змінилися. З інтелігента-ліберала я став твердим націоналістом, і цим горджуся.

Організаційних клопотів не бракувало. їздив я на збори до Києва і Львова, Тернополя та Івано-Франківська. Але то все за особисті кошти.

Це, мабуть, якісь гени чи біс у ребрі сидить. Не дає стояти осторонь. Мій батько був біля витоків КПЗУ, за що отримав 15 років (окружна конференція відбувалася у його хаті), з 1925 до 1938 року відсидів. Історія, мабуть, повторюється. Перше засідання координаційної ради відбулося в моїй майстерні.

– Пане Віталію, що особливо запам’яталося з документів КДБ, що вражало?

– Наприклад, із захопленням протягом двох днів я ознайомлювався з щоденником начальника контррозвідки одного партизанського загону об’єднання Бринського, якраз район Любешівщини, Камінь-Каширщини. Цей чоловік об’єктивно писав. Ось таке-то село, події, а суть - між рядками.

У селі стільки-то бульбашів, стільки-то осель “бандитів-націоналістів” підтримує і... два чи три “наших" зв’язкових... Історикам радянської доби гроші даремно не платили. Виробили стереотипи, що у цих районах домінувала червона партизанка. Це абсолютна дурниця.

Йшлося там і про методи боротьби, як “підставляли" під німців, натравлювали одних на одних. Це дійсно партизанські краї, де тяжко було дійти простій людині до висновку: чия правда і хто винен? Крім української та совітської партизанок, там ще діяла польська. Цікаві описи, як Камінь-Каширський брали, разів три чи чотири... А репресій не було. Зацікавився чому? Виявилося, що на окупованих німцями територіях діяв закон, згідно з яким за одного вбитого німця розстрілювали 10 чи 20 цивільних. Там німців просто “лузали”. Я дізнався, що цей закон не був чинним на території Ратнівського, Камінь-Каширського та Любешівського районів. А чому? То вже пізніше покійний Юлій Головацький просвітив мене. У кабінеті в Гітлера була крем’яна сокира зі свастикою, цю сокиру ще до першої світової війни знайшли під час розкопок на Камінь-Каширщині. Гітлер вважав, що тут жили предки арійців.

Як художника, мене завжди цікавила образотворча продукція, на яку вряди-годи натрапляв у справах. Це були речі, конфісковані при арешті. То листівка, то газета, то карикатура на “вождєй”,така, які діти у школі малюють. Якось телефонує мені Ю.Хлопук: “Приходь, є цікаві матеріали". Я приходжу. В архіві знайшлася справа: вбито зв'язкову під час переходу через кордон, при ній кільканадцять малюнків, гравюр. Дивлюся - вправна рука непересічного майстра. Роботи не підписані. На роботах - будні повстанські, походи, відпочинок, є й портрети. На одному з них погляд спрямований на глядача, особливий погляд, такі очі бувають на автопортретах. Я висловив припущення, що це зображення самого художника. Ще тоді я нічого не знав про Ніла Хасевича - легенду нашого краю. Він не захотів тікати за кордон і, хоч був інвалідом, без ноги, зробив усе, щоб світ знав: Україна не скорена. Адже саме з Волині ще довго після війни потрапляли на Захід малюнки. За художником полювали, а він боровся, боровся зброєю, гострішою за скоростріли, боровся різцем, олівцем при світлі гасової лампи в темних бункерах УПА. У бункері на Цуманських хуторах він і прийняв мученицьку смерть. Тіло його знайшли в Клевані, біля приміщення НКВД. Де його могила - не відомо. Уже пізніше я мав змогу побачити фотокартки Н.Хасевича... То був його останній автопортрет - і це мене вразило.

Тоді в СБУ була, мабуть, усяка апаратура, але, видно, не хотіли “світитися”. Багато фотографів - мої друзі, отож вони мені й перефотографували ці роботи. Пізніше СБУ передала раритети Волинському краєзнавчому музею.

Запитуєте, що вражало? Прості справи. У них добре видно методику допитів. Починається, як правило, об 23.40 чи у пізніші години. Суто анкетні дані - ім’я, прізвище, рік народження і т. ін... Далі запитання: “На попередньому допиті ви сказали проте і те. Що ви ще можете додати з цього приводу?” І все... “Допрос окончен 4.30”. Підпис допитуваного. Наступної ночі чи там через ніч знову ті самі запитання... Аналогічних протоколів у справі з десяток. Весь цей протокол допиту заповнюється протягом 5-10 хв. Решту часу, 4-5 годин, видно, катували. Чекісти були переконані, що людину легше зламати в нічний час. Проте, я думаю, що вони цим людям і вдень спати не давали.

Багато понівечених людських доль у цих документах. Це цілий пласт нашої історії. Скажімо, повернувся солдат з війни. І медаль у нього за мужність, і орден. Тільки-но прийшов у рідне село, а вночі приходять з лісу хлопці й просять дати гасу та поїсти.

Він і дав 1 літру гасу та сала. За це присудили йому 10 років. Так діяла система.

Хвилююча історія патріотів-волиняків, які в 1948-1950 роках поверталися з-за кордону на рідні землі для боротьби з найбільш оскаженілими представниками влади та НКВД. У ті часи на селі повністю функціонувала радянська влада. Були і дільничні, і голови сільрад, і парторги. Мусили вони виконувати свої обов’язки. їх не чіпали, хоч не така велика проблема була їх усунути. Знищували ж тільки тих, хто особливо хотів прислужитися перед більшовиками, усіляких деспотів і дурисвітів. Ці боївки були дуже мобільними, по 3-5 чоловік, і проти них воювала ціла армія. (На Волині стояли дві дивізії НКВД, а це 24 тисячі солдат. На фронті дивізії могли бути й по 1000 чоловік, аби лишень прапор).