– То була перша проба нашої єдності. Вибори голови, коли партійні бонзи пересідали в крісло радянської влади, і за всіма правилами сов’єцькими... мав пересісти привезений нам Л.Павленко. Ми мало що змовлялися... Ковельські,нововолинські,володимир-волинські,луцькі рухівці інтуїтивно відчули, що можемо програти, що виграємо тільки тоді, коли підтримаємо В.Блаженчука. Використавши реформаторське крило місцевої КПРС і додавши трішки своєї сили, аж 36 голосів, можемо на щось розраховувати, на якісь реформи. Альтернатива-висунути свого депутата і на 100% провалитися.

Тоді у нас вистачило розуму те зробити. Я пам’ятаю цю гру-то була гра тонка... Хоч фактично не було тренувань, бо треба було відразу виходити на поле і грати. Причому команда - збірна. І, я вважаю, нам вдалося-таки зіграти той матч і виграти його.

– І з великою користю виграти, бо, з одного боку, демократичні сили перемогли – і це надзвичайно серйозно, а з іншого– хоча я виступав в обласній раді проти Володимира Івановича, проте з часом однозначно позитивно і дуже позитивно оцінюю його вклад. Володимиру Блаженчуку потрібно було мати неабияку мужність я уявляю, що йому від ЦК, від апарату та номенклатури діставалося за таку виважену, як на його місці, позицію.

– Тут ще потрібно розуміти специфіку Волині. Він лівою ногою стояв, спираючись, скажімо, на 2/3 депутатського корпусу, і лише на третину - правою.

– Класичні закони політики...

– Незважаючи на це, йому багато чого вдавалося в тій ситуації робити, бо для мене, наприклад, обрання В.Блаженчука було насамперед прецедентом - то важливо, що був прецедент, що вперше обиралася наша людина з Волині, а не привезена нам. І вперше якийсь там Рух, який вони вважали малосильним, перекреслює партитуру КПРС і робить не так, як вони планували, а по-іншому. Може, не по-своєму, але по-іншому. Ми створили прецедент, вже основи захиталися, вони розгубилися. І та розгубленість тривала до недавніх президентських виборів, а зараз вже ні.

– У мене є фото: В’ячеслав Чорновіл, Ви, Атена Паиіко у Луцьку. Як лідерові демократичного блоку, Вам, очевидно, не раз доводилося зустрічатися з В’ячеславом Максимовичем. Що збереглося в пам’яті від цих зустрічей? Адже, без сумніву, потрібна була синхронізація дій Волині, Галичини при всій несхожості ситуації...

– Насамперед вражав швидкий розум В’ячеслава Чорновола, він схоплював ситуацію з двох слів, моментально. То було і при закритих зустрічах, і на відкритих з’їздах. Я захоплювався ним, як особистістю, особистістю такою, котра готова на жертви. Ви пам’ятаєте, у мене машина була обліплена передвиборними гаслами, і дипломат був обліплений, і я, де міг. агітував за Чорновола. І, вважаю, недаремно.

Пригадую III з'їзд Руху, коли обрали В’ячеслава Чорновола головою, і той путч інтелігенції, який відбувся там. Пам’ятаю психологічну температуру залу, а точніше - психологічну атмосферу залу - атмосфера була чорноволівська. Усі були за Чорновола, усі не могли простити керівництву Руху, що воно дозволило іншим членам цієї організації, зокрема Левку Лук’яненку, Ігорю Юхновському, йти в кандидати на президента. Водночас простежувалося угодництво Л.Кравчуку, дуже явно, того люди не могли пробачити. Будемо говорити відверто: київське керівництво Руху не могло допустити Чорновола до виграшу на президентських виборах. Я не думаю, що то тільки через особистість В.Чорновола, через таку його жорсткість, мовляв, то наш Гамсахурдія. Гітлер, Сталін - імена будь-які можна до нього причепити, але чи було то справедливо? Я думаю, йому не прощали його безкомпромісності, не могли, він на угодовство не йшов. І, власне, ота Чорноволова усмішка, і бистрий розум. Він умів до себе якось приваблювати - то мені запам’яталось. Безперечно, то є постать дійсно харизматична для України. І таким його треба зберегти, однозначно. Хоча, якщо говорити про останні президентські вибори, коли за подачею В.Чорновола кандидатом від Руху висунули В.Удовенка, то для людей більш-менш мислячих у політиці стало зрозуміло, що Чорновіл втомився бути Чорноволом і десь захотів просто спокійного життя. Так то, принаймні для мене, виглядало. Я розчарувався. Для мене то було велике розчарування… Якщо В. Чорновіл розумів, що він на президента не пройде, то кандидат В.Удовенко з його, так би мовити, “радикальними" демократичними поглядами у другому турі мав абсолютно нейтралізувати Рух і спрямувати його на підтримку єдиної особи. То було так білими нитками шито, що мене дуже розчарувало. У цій ситуації мені більше імпонувала, власне, позиція Ю.Костенка, котрий на президента не виглядає, та й довго йому ще до того президента йти, але він є молодий, чесний і до нього перейшла більшість тих людей, яких я поважав як керівників. Не просто безкомпромісних, - компроміс має бути, - але насамперед порядних.

– Узгоджуючи лінію поведінки, узгоджуючи напрямок діяльності Волині й Галичини, Ви шукали спільні підходи для обох обласних рад. Очевидно, не бувало, що ваші погляди одразу на сто відсотків збігалися, очевидно, були якісь дискусії з В.Чорноволом. Ось, наприклад, В.Чорновіл на початку був прихильником ідеї федералізації України, вважав прийнятним аналог статусу земель у Німеччині. Я пригадую інтерв’ю, яке колись проводив з тім, як губернатором Львівщини. Йому дуже імпонувало це питання.

– Бачите, по-перше, саме це у нас не було темою дискусій. По-друге, я розумію В.Чорновола як федераліста, візьмемо тільки в лапки “федераліста”. Він, будучи головою однієї з небагатьох демократичних рад і відстоюючи їхні інтереси, ті перші спроби реформ, які вони намагалися робити, міг тільки посилатися на ідею федералізму. Лише так можна було якимось чином виправдати реформи у світлі унітарної політики Української Радянської Соціалістичної Республіки, якою вона тоді була. Якщо ми схиляємося до федералізму, то намагаємося і пробуємо щось робити по-іншому, ніж, скажімо, у Сумській області.

Певною мірою ідея федералізму давала якийсь люфт для маневру. Найчастіше темою наших розмов була співпраця Львова, Тернополя, Івано-Франківська. Розкладка там інша, приміром, у Львові сиділи три якихось генерали з Варшавського договору, які завше “воздерживались”, усі були одностайно “за”. У нас ситуація була зовсім іншою. Тож нашою метою, зараз про це можна говорити, було у будь-який спосіб сприяти економічному приєднанню Волині до Львівщини. Ми намагалися прив’язати наш виконком через голову Ради, прив’язати до Галицької асамблеї, образно кажучи, “прив’язати” В.Блаженчука до Галицької асамблеї. Володимир Іванович намагався з ними співпрацювати. Ідеї свободи і незалежності, якими завжди Галичина жила, у такий спосіб проникали й на нашу територію. Бо звідки вони могли проникнути? Адже не з Житомирщини, звичайно.