За десятиліття, за точним висловом Президента Л.Д.Кучми, Україна як держава відбулася - подобається це комусь чи ні. З натовпу потроху стаємо народом, небо Києва в будівельних кранах, столиця трансформується в істинно європейське місто. Губернатор Волині Б.П.Клімчук з гордістю заявив, що за темпами розвитку Південна Корея сьогодні Волині в підметки не годиться.

Це все правда.

Разом з тим, чого гріха таїти, частина нашого люду розчарувалася: ми не такої Вкраїни чекали... Не картаймо їх вельми суворо, зрозуміймо їх, як і зрозуміймо те, що, крім об’єктивних причин кризових явищ, у перехідний час були, на жаль, і суб’єктивні, яких таки можна уникнути.

Директора одного з немалих підприємств на півночі Волині близько третьої години дня я застав не на своєму звичному місці, а в просторому кабінеті ген на іншому кінці коридору. Клуби цигаркового диму насупленими осінніми хмарами важко плавали попід стелею, не встигаючи проштовхнутися на волю крізь кватирку, у приміщенні стояло добродушне гудіння численного чоловічого товариства, мов голубине воркування - товариство випило саме якраз скільки треба, випило, але й ще трішки хочеться.

– О-о-о! Гостя до столу!
– прогуділо, як постав я у дверях.

Того дня випивати й закушувати мені щонайменше кортіло. Весь день ламалася техніка, одне в'язав - інше розв’язувалося. Одне слово, виробничих клопотів по горлянку. Але й погодити потрібне з потрібним директором я таки мусив. Товариство смакувало місцевим відбірним самогоном, дістаючи на закусь хрумкі огірочки з три літрової банки, бедлам на столах завершував натюрморт. Я нарахував чотирнадцять директорів та заступників із місцевих підприємств. Йшлося про близькі тоді вибори.

– Коли ми прийдемо до влади,- постукав по столу один із авторитетних державних керівників, що не приховував своїх лівих поглядів, - першого на центральній площі ми повісимо Миколу Денисовича. А ми обов’язково прийдемо до влади, - і ще раз постукав пальцем, певне, аби ніхто не зурочив.

– А я думав: оце підемо зараз усі, напрацюємося добряче, а на горіхи дістанеться ледачому, - не стримався я.

Микола Денисович був керівником найуспішнішого приватного підприємства в регіоні і сплачував найбільше за всіх податків.

Запала на якусь мить пауза, а тоді керівник, що постукував пальцем, “відбився”:

– Та портрет Миколи Денисовича повісимо, а то можуть не так зрозуміти...

Боже милий, думав я, оглядаючи просторий кабінет, з голів людських і досі не вивітрилися “вихри враждебные”. Чоловіче добрий, ти ж держслужбовець, не сієш і не ореш, тебе ж першого Микола Денисович своєю працею годує,тільки він і ніхто інший. Недосипаючи, нервуючись, ризикуючи, створюючи нові робочі місця... Бо ті, хто поруч з тобою о третій годині, серед робочого дня-полудня, п’ють трилітровими банками самогон, давно поклали свої держпідприємства на лопатки і бюджет від них побачить живу копійку хіба тоді, коли рак свисне.

На жаль, такий бенкет із дня у день справляв не один гурт старого директорату, що вже не здатен був працювати інакше, аніж під соковитий світ адміністративного батога.

А колега мій по роботі вже об одинадцятій ранку почув із вікон одного керівника, в якого відбувалися такі збіговиська:

– Касів Ясь канюшину...
– зведений хор директорів затягував так потужно і розлого, що та білоруська співанка, видавалося, може докотитися до своєї Сябрівщини.

– Ой-ой-ой,хлопці!- схопився за голову господар кабінету.
– Співайте хоч польською, тільки тихіше - у райадміністрації почують.

Знаю в Луцьку одну фірму, що в найтяжчі часи, коли по півроку люди не бачили зарплати, інженерно-технічний персонал та бухгалтерія співали щоденно: напівтвереза пісня зводилася на хиткі ноти вже об одинадцятій ранку, а потім весь день (звісно, до 17.00) вешталася і чалапала довгими, лункими і порожніми коридорами колись впливової організації; і як почало славне товариство співати перед Новим роком, то ледве після 8-го Березня втихомирилося. Може, і ще не охрипло б, тільки весь хор оптом, разом з будівлями і виробничими потужностями, купили “прокляті бізнесмени". Ансамбль пісні й пляшки тяжко, з важкопереборною нехіттю, але мусив раптово діставати з глибин генетичної пам’яті: на роботу ходять таки працювати.

Усе це стосується не тільки керівників старого кшталту чи підрозділів, у яких неробство та безініціативність ростуть, як печериці у вологу й теплу погоду. Дуже багато людей різного фаху не вміють інакше працювати, як через пень-колоду.

На нашій фірмі потрібно було відремонтувати двигун на вантажній машині. Взявся професійний моторист з великої автоколони, де майже рік зарплати в очі не бачили.

Ми наперед заплатили - моторист своє зробив.

Двигун після ремонту працював рівно 4 хвилини. Причина поважна: майстер якось забув поставити одного з поршнів.

“Хатній” приклад. Вирішив я замінити дзвінок у своїй квартирі. Прийшло за рекомендацією два електрики.

Насамперед вони спалили новий дзвінок. Тоді замкнули дроти під штукатуркою - і півстіни за годину лежало на підлозі, а в хаті - останній день Помпеї.

Врешті погоріли дроти від усього п’ятиповерхового будинку.

– Викличте аварійку, - порадили мої рекомендовані електрики, - а ми незабаром прийдемо.

Мої рекомендовані незабаром прийшли - після 11-ї вечора, п’яні в дошку. Тепер я щиро вірив, що вони таки здатні дати раду не тільки одному будинкові, а й цілій вулиці чи всьому місту.