Важко навіть охопити духовним зором усе, що звер- шила у сфері думки ця дивовижна людина за сорок дев’ять років, відведених їй долею для перебування на землі. Політика, історіософія, соціологія, публіцистика — у кожній з них зроблено на окрему біографію, на ціле велике, сповнене невсипущою працею життя. І ли- ше нині приходять до нас скарби її думки. Ми тільки від- криваємо для себе материк В’ячеслава Липинського.
Іван Корсак
Роман
Київ 2010
ББК 84.4УКР(6) К69
Автор висловлює найщирішу вдячність
Наталії Гатальській, Віталієві Кушніру, які так багато зробили для повернення славного імені родини Липинських, дякує Волинському краєзнавчому музеєві, працівникам Волинського обласного архіву, насамперед
Антоніні Кравчук, істинно подвижницькому колективу Волинської обласної наукової бібліотеки
імені Олени Пчілки на чолі з Людмилою Стасюк та багатьом іншим, кому не байдужа наша земля і достойні люди її.
Видавнича рада:
Віктор Баранов, секретар НСПУ, головний редактор журна- лу «Київ»; Михайло Ватуляк, голова Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Львівщини; Сергій Грабар, письменник; Григорій Гусейнов, головний редактор журна- лу «Кур’єр Кривбасу», лауреат Шевченківської премії; Дмитро Іванов, головний редактор газети «Гарт» (Чернігів), лауреат Шевченківської премії; Володимир Загорій, прези- дент Ліги українських меценатів; Світлана Короненко, за- ступник директора каналу «Культура» Національної радіокомпанії України; Іван Корсак, головний редактор газети та радіо «Сім’я і дім» (Луцьк); Лілія Максименко, головний редактор видавництва «Ярославів Вал»; Василь Простопчук, головний редактор газети «ВічеJінформ» (Луцьк); Михайло Слабошпицький, директор видавництва
«Ярославів Вал».
Я хочу, щоб була Україна, щоб був український державний лад на моїй рідній землі, і знаю, що як не буде України, як не буде нашої Української Держави, то я і нащадки мої не зможемо на своїй землі по-людськи жити.
В’ячеслав Липинський.
1
Чорні дими здіймалися в небо над палаючими домівками тої весни 1918 року, звивисті й химерні сліди на чорному тлі викреслювали злі та тріскучі, нервові жовті іскри, і спроквола осідала кіптява
на молодий, ще зовсім цнотливий яблуневий цвіт, на скручене й попечене, недавно навіть трохи липке яблуневе листя, щойно вигулькнуле на Божий світ.
Чорні дими здіймалися, клубочилися і лиховісно пливли над українськими селами, як ішли війська Муравйова на Київ. А ще почастішали ті ядучі дими, коли вже гнали назад муравйовців — ще перед тим, як кинуть прибульці запаленого сірника. Голодні й заздрісні, жадібні очі никали поспіхом стінами й закутками багатших осель: чим би поживитись навтьоки. До банди військової враз долучалися гра- біжники звичайнісінькі, нерідко з сусіднього села, і ніхто вже не здатний був розрізнити, якої то масті навідалися гості.
Селянина Левка Зануду з силою штовхонули у дім В’ячеслава Липинського у Русалівських Чагарах, що за п’ять верст від самої Русалівки на Уманщині.
— Ти останніми роками доглядав господарку ось
ISBN 978-966-2151-59-7
цього пана. Тільки ти, Левку, знаєш, де заховав він свої цінності.
Люди добрі, доглядав я насправді, як на війну забрали Липинського, — виправдовувався чоловік. — Але він нічого цінного мені не лишав.
Не крути, Левку. Нам доказали, що минулої ночі ти щось виносив і тихцем закопав. Ану, подивися нам у вічі!
То правда, — спокійно, не кліпнувши, подивився Левко. — Я виносив і закопував книги. Вони вам ні до чого, а часи, самі бачите, вже які…
Бреше й цього разу, — байдужим, без відтінку звуку і кольору, якимось лінивим голосом проказав старший поміж негаданих тих гостей. — Зв’язати його й на віз, бо нам тікати пора. А дім підпалити.
Знімався ядучий дим над садибою, і чорним ставав сліпучо-білий до того яблуневий цвіт.
Уже в Антонівському лісі, як кілометрів з десяток від’їхали, знову за Левка стали братися.
Скажеш чи ні?
Хлопці, не знаю, голову навідріз даю, — клявся Левко. — Та й не було у Липинського, певне, нічого, бо дім будував, господарку на ноги ставив…
Голову — так голову, — подобрішав раптом стар- ший з ватаги. — Ану, Грицю, покажи, чого ти вартуєш… Григорій, який жив у сусідньому селі, бо в самій Русалівці революціонери досі чомусь не водилися,
рвучко вихопив шаблю.
Закривавлена голова Левка Зануди покотилася узгір’ям, підстрибуючи на горбках, і здивований останній погляд вихоплював по черзі то пронизливо синє весняне небо, то сіре і зблякле торішнє листя, що пахло старим вином.
Хтось переказав у село — й тіло Зануди, тільки без голови, повернулося у Русалівку.
Як ховали Левка, то батюшка наказав спершу зняти вічко труни.
— Не можу я правити над таким покійником, — крутнув він головою. — Як знайшли тіло, то й голову, може, вдасться знайти.