Стьопка кинув, де був, каністру і, вивернувши вбік ноги, майже не цілившись, гримнув пострілом назустріч постаті, потім ще і ще.

Він не цілився, та й не було куди цілитись: уже добре притемніло, і поліцай знову зник — упав чи, може, стрибнув за насип. Після трьох пострілів Стьопка діслав у патронник і четвертий патрон, але стріляти не став, а, скочивши, в три кроки перебіг дорогу.

Тут він знову зморено впав і затаївся. Ззаду, піднята чоботами, насунула хмара смердючого пилу, під руками і грудьми через мокру траву замуляли якісь камінці, по шапці й плечах делікатно й густенько лопотів дощик. Стьопка сподівався десь тут знайти Маслакова, але його не було видно ні ззаду, ні спереду. Хіба, може, командир устиг добігти до лісу, що було цілком вірогідно. І все ж якесь підсвідоме відчуття підказувало, що він не ззаду, а мабуть, біля моста. Трохи віддихавшись і втамувавши в собі страх, Степан також подався туди.

Увага його роздвоїлася: він чекав пострілів, щоб одразу впасти під насип, і щосили прагнув бачити, де Маслаков. У нього вже з’явилася й ширшала в своїй окресленості думка, що з ним кепсько, що йому, мабуть, попало. Тоді Стьопка просто не знав, чим можна допомогти командиру і як його рятувати тут, під носом охорони. Боячися найгіршого, він, одначе, сподівався ще, що, може, Маслаков просто затаївся і він його зараз знайде.

Він і справді хутко вбачив свого командира — в дощовому присмерку той темним горбом знерухомів окрай насипу, і ще звіддалік Стьопка зрозумів, що командира підстрелили. Напевно, упав Маслаков іще на скосі і ссунувся вниз. Він так і лежав тепер, закинувши вгору руки з неприродно підібганими ногами. Ватник на ньому підвернувся, сорочка також, і голий запалий живіт тьмяно світився долі. З розгону Стьопка витягся біля командира, і по тому, як той жодним рухом не відреагував на його появу, хлопець з відчаєм зрозумів, що склалось якнайгірше. Степан не став термосити його чи обмацувати: не було часу — на дорозі ось- ось могли з’явитися поліцаї. Він тільки видер з-під плеча автомат і затаївся поряд, чекаючи.

Всередині в нім усе аж захлиналося від стоми і страху, почуття, здавалося, досягли межі напруження і, мов сирени, гули від розпачу. Навколо, одначе, було тихо: дощ рівненько, але наполегливо лопотів по дорозі, траві. Поліцаї щось зволікали — не бігли сюди і не стріляли. Стьопка тоді озирнувся і, стявши в собі обридле дихання, перевалив Маслакова на бік. Не відвертаючи погляду від дороги, він завів на руку чіплянки автомата і гвинтівки і, напруживши не дуже великі свої сили, взяв на себе страшенно важкого тепер Маслакова. Він дуже занепокоївся, що не підніме; від натуги в очах блиснули й розплилися жовті плями, але все ж він став на ноги і, зігнувшись у три погибелі, мов п’яний, побрів під насипом.

Він упав, трохи не досягши узлісся. У трохи світлуватому небі проглядали верхівки сосонок, але в нього не було сили забрести в ліс, ноги підломилися, і він м’яко ліг з ношею на бік. Стьопка чекав, що з лісу вибіжать ті двоє і скінчаться його муки, втрьох би вони вже могли вихопити звідси командира і відбитися. Хвилин п’ять він захлинався гіркою задухою: притиснуте до землі, шалено стукотіло його серце; все на ньому було мокре від поту й дощу. Він не пам’ятав, скільки часу, ніби в непритомності, лежав на мокрій молодій траві, і ніхто до нього не біг ні назустріч, ні ззаду. Зрештою, ззаду він не бачив нічого — він лише слухав, але ні кроків, ні пострілів звідти не було.

Найгірше, що він так і не знав, чи живий Маслаков. Можливо, він ніс убитого. Але ні живого, ні мертвого він би його не кинув, хоча щось у нім протестувало проти цієї невдачі, в якій, мабуть, найбільша вина була Маслакова. Тепер, однак, становище Стьопки іще погіршувалося від нової несподіванки: що більше рівнішало його дихання, то виразніше росла в ньому злість на тих двох, які чортзна-де пропали і не йшли, коли дорога була кожна секунда. А може, й навіть утекли? Це обурювало до сліз, він був ладен уже й заплакати, тільки не ставало сили, а головне — знову треба було вставати й нести.

І він устав. Неймовірно важко було підняти непритомне тіло Маслакова, але він, ледве не виламуючи командирові руки, якось-таки стягнув його на себе. Тільки коли підводився з колін на ноги, не втримався і знову повалився на бік. Одразу ж, не даючи собі передишки, почав насилу підніматися знов і, дуже зігнувшись, опираючись об землю однією рукою, якось устав.

Найліпше було б зашитися в ліс, але на узліску він напоровся на якесь колюче суччя, обдер обличчя — мабуть, тут був найбільший гущак, і він не наважився лізти в нього — знову пішов краєм стернища. Від слабості Стьопка хитався і щосили старався не впасти. Маслаков же тугим, налитим тягарем увесь час сповзав долу, хлопець ледь утримував його руки і хилився наперед — так легше було тримати його на спині.

Весь час нестерпно заважала зброя, чіплялася за землю і плуталася в ногах, але він не міг кинути навіть гвинтівки. Зброя була вже, мабуть, непотрібна Маслакову, та Стьопка пам’ятав про неї наказ по бригаді і знав, яке дороге там було все, з чого можна стріляти. Добре, втім, що його не доганяли, і він навіть дивувався з того: так просто було тепер взяти їх обох.

Через півсотню чи менше кроків він зачепився чоботом за якийсь корч і впав — боляче, грудьми на тверде, перекинувшись на бік, застогнав од болю і зразу ж утамував у собі цей стогін: ззаду почув кроки. Стьопка схопився за автомат, проте хутко втяв, що він не знадобиться — ще здалеку на світлуватому небі коло хвойняку він пізнав характерну в кожусі постать Данила, який зупинився і глухувато гукнув там, напевно, Бритвіну:

— Он він.

Хлопець знеможено повернувся і сів поряд з розпластаним на землі Маслаковим. Данило підбіг перший, за ним крізь рідке сяйво дощу вже ворушився в сивій шинельці Бритвін, який змореним голосом спитав:

— Що, поранили?

Стьопка не відповів, він поворушив мокру, без шапки голову Маслакова, яка податливо перекотилася під його рукою. Потім його руки потрапили в якусь липку мокроту на ватнику; хлопець зрозумів, що це кров, і лише тепер відчув її запах — тривожний запах людської біди. Але тут уже за пораненого вхопився Данило, і Бритвін задишкувато командував: