— Так-так, — сказав Бритвін і всівся зручніше, притримуючи на плечі ватника. — А що ж у них, охорона стоїть?

— Раніше не було, а тепер стоять. Двоє поліцейських із Круглян.

— Ти диви! Все знає. Молодець! А ну йди ближче. Сідай-но, грійся.

Хлопець неспішно зайшов із того боку багаття і опустився навпочіпки. Данило, мабуть, зацікавлений новими обставинами, підвівся й сів рівно, загородивши вогонь. Через прогалину до Стьопки розляглася його широка тінь, у могилі не стало видно нічого, і Стьопка став на коліна, щоб зручніше було колупати. Він уже не дивився туди, лише слухав.

— Отак. Сушися. Також мокрий. Як тебе зовуть?

— Митя.

— Дмитро, значить. Хороше ім’я. У мене був друг Дмитро. То, кажеш, партизани поліцая забили?

— Еге. Ввечері підкралися й застрелили. Ровба його прізвище. До війни в маслопромі працював.

Деручи в могилці корені, Стьопка скромно порадів: це вже його робота. Дивно тільки, як удалося попасти: навіть не дуже цілився. Після такої звістки стало зрозуміло, чому не наздоганяли: либонь, теж витягували з-під мосту забитого й упустили його з Маслаковим.

— Так-так, — щось пожвавлено міркував Бритвін. — Бачу, ти хлопець гарний. Мабуть, ми тебе візьмемо. Тільки… — він не договорив і повернувся на другий бік. — Даниле, ану, по секрету!

Обидва вони піднялися від вогнища і, гойдаючи на кущах полохливі тіні, ступили кілька кроків до ями. Стьопка випростався, переводячи дух, Бритвін торкнув за рукав Данила.

— Ти казав про тол. Це де?

Данило переступив чоботами, невесело подивився в хмизняк.

— Був. А чи є зараз…

— Це де? У Фроловщині?

— Так.

— Слухай, треба підскочити.

Не відповідаючи, Данило гучно висякався в траву, старанно витер п’ятірнею ніс і бороду.

— Так темно ж. А там болото, лихо на нього. Та й не знаю, чи швагер той дома, — почав він понурим, глухим голосом, який завжди у нього свідчив про небажання. Бритвін, однак, урвав:

— Нічого! Сідай на коня і скачи.

Вони повернулися до багаття, в якому тепер зосереджено порпався Митя. Данило на ходу гучніше вже сказав:

— Так той… у мене ж., обріз бісів!

— Бери гвинтаря!

— Що гвинтар! Автомат якби. Товкачу!

— Навіщо автомат? Хай з гвинтівкою їде, — хмуро сказав Степан.

Бритвін суворо:

— Дай автомат!

Стьопка з силою ввігнав у землю тесак і тихо вилаявся: більш за все на світі йому не хотілося тепер віддавати автомат. Але наказ Бритвіна прозвучав так категорично, що хлопець утримався від суперечки і підняв з-під вільшини колишній маслаковський ПКШ.

Бритвін з нетерпінням підганяв Данила:

— І давай, скачи. На це тобі дві години. Фроловщина недалеко, я знаю.

Данило, однак, усе щось порпався, явно не поспішаючи на завдання, до якого в нього, схоже, не дуже лежала душа.

— Кожух мокрий… Коли б ви дали ватник.

— На. На і ватник, — рішуче шарпонув його з пліч Бритвін.

— Тільки не марудь.

З мовчазною зосередженістю Данило вдягнувся, взяв на краю прогалини коня і, натужно тягнучи його за повід, поліз наверх.

Бритвін більше не сів до вогнища, біля якого тепер господарював Митя, а постояв на прогалині і, коли тупіт коня стих, підійшов до Степана.

— Ну, довго тут колупатися будеш?

Хлопець випростався — могилка була ще мілкувата, йому до пояса, але Бритвін, прикинувши, визначив:

— Досить! Давай закопувати.

Так і сказав. Не «ховати» чи «хоронити», а «закопувати». І саме від цього слова Стьопці знову стало не по собі, ніби тим самим колишній ротний зневажив Маслакова. Хлопець помовчав, міркуючи, що, мабуть, варто б ще поглибити: земля тут суха і нетверда. Струмок куди нижче. Але Бритвін підійшов до небіжчика.

— Давай сюди! Дмитре, ану підмогни!

Митя зі слухняною готовністю скочив од вогню, але зразу ж, зрозумівши, що від нього буде потрібно, в хмурній нерішучості спинився віддалік. Стьопка видерся з ями.

— Стривайте! Що ж, так і закопувати?.. Він витер об траву тесак і, огледівшись у миготливому присмерку, підійшов до молодої ялинки, гілля якої стирчало з темряви на прогалину.

За хвилину Стьопка зібрав ув оберемок лапки, які хутко наламав, і знову скочив у яму. Тут було тісно й незручно, але, притоптуючи в пітьмі, Стьопка так-сяк вистелив лапками дно. Потім, затискаючи в собі дуже зміцнілий наостанку жаль, із кількох лапок злагодив узвишшя під голову — ніби готував Маслакову постіль. І справді, постіль назавжди, на вічний сон.