Стьопка, подумавши, також присів під штабель.

— Далеко ще тупати? — запитав Бритвін.

— Не так щоб далеко. Трохи пройдемо до Ляхавина, затим лісництво минути, — почав прикидувати Данило.

— То скільки кілометрів? П’ять, десять?

— Кілометрів? Щоб не збрехати… Та не дуже зосталося.

Бритвін осудливо покрутив головою.

— Ну й арифметика в тебе! Багато, не дуже. Давай сумку та перекусимо.

Данило з підкресленою готовністю перекинув через голову скручену чіплянку сумки і насамперед витяг з неї пляшку з паперовою затичкою. Застережливо укріпив її на нерівній моховитій землі між собою та Бритвіним. Стьопка старався не дивитися туди — робив вигляд, що досліджує палець на нозі, справді до крові збитий об корінь. Їсти йому перехотілося, більше дошкуляла спрага, і він думав, що, відпочивши, треба пошукати десь струмок.

— Ну, що ж, тоді хильнемо! — задоволено сказав Бритвін.

— Заробили, — усміхнувся Данило. — Є за що. Бритвін ворухнув сумку.

— А там же й закусь була. Ану діставай, що спорядив поліцаїв синок.

Стьопка аж здригнувся: так просто і буденно було сказано це, ніби Митя все життя був йому ворогом. Хлопець здивовано скинув голову, чекаючи щось побачити у виразі обличчя Бритвіна. Однак на пругкому, торкнутому свіжою щетиною обличчі того було тільки щире задоволення від передчуття близької їди з випивкою.

Данило дістав саморобний, змайстрований з окіска ножик і розгорнув полотняну ганчірку. Товста скибка хліба, відрізана від середини хлібини, шматок м’яса і чотири фарбовані великодні яйця примусили їх мимохіть ковтнути слину. Вони вже не могли відвести очей від великих Данилових рук, коли він почав ділити харч: розрізав на три частини хліб, м’ясо, розклав яйця, два з яких були потрощені. Бритвін однією рукою взяв пляшку, другою згріб свою порцію закусі.

— Ну, а Товкач що — не зголоднів?

Стьопка вовкувато зирнув на їх двох: слова Бритвіна прозвучали так, що стало зрозуміло: якщо він відмовиться, ті не бідуватимуть. Мабуть, саме тому він рішуче підвівся і, не торопко підійшовши ближче, взяв останню пайку — друга вже була в руках Данила. Бритвін пожлуктив з пляшки, поморщився.

— Отрута! І як її поліцаї п’ють?

— А п’ють! І нічого. Пальзітєльна, кажуть, — жартівливо озвався Данило, переймаючи пляшку. Останнім часом він став говіркий — не те що вчора, і Стьопка подумав: з чого б це? Данило також випив. Може, й не стільки, як Бритвін, але теж чимало — ледве не всю. Витягнув у руці і подивився, чи багато залишилося.

— Ну, а тобі не треба. Малий іще, — сказав він Стьопці, ніби жартома, але й справді пляшку відставив убік. Степан перестав жувати.

— Хто малий, а хто старий. Давай сюди!

— Зіп’єшся ще. П’яндигою будеш.

— Не твоє діло. Дай пляшку!

— Це хай командирові, — раптом улесливо заусміхався Данило.

— Командир — він голова. Гляди, як усе владнав!

— Годі, дай і йому, — махнув рукою Бритвін. Данило ще раз подивився на пляшку — там було, певно, з півсклянки — і віддав. Степан, хоч і не мав до горілки великої охоти, тепер майже зі злістю, затявши дух, вицідив усе до краплі.

— Ти глянь! — здивувався Данило. — О, молодь пішла! Енергійно жуючи, Бритвін з легким осудженням косив на нього очима, а Стьопка сидів до них боком і зосереджено їв. М’яса йому випало небагато, він хутко зжував його. Залишався шматок хліба і маленьке, мов голубине, великоднє яєчко, яке він полишав на після. Хлопцю було наплювати, що про нього говорили ці двоє, він не поважав їх і не відчував жодної вдячності за випивку. Він ледве стримував у собі злість, усе виразніше відчуваючи, що в цій доволі вдалій операції з мостом щось нечисто. Те, що всю дорогу і тепер Бритвін уперто обходив у розмові Маслакова і Митю, тільки підтверджувало його підозру, і це не могло не озватися в нім давнішою неприязню до ротного.

— Ні поваги тобі, ні поступки! Отака молодь! — буркотів тим часом Данило. — Раніше так не було.

— Що б ви робили без цієї молоді? — різко проказав Степан, відчуваючи, як гнівлива задиркуватість підіймається в ньому з катастрофічною неухильністю. — Бліх по хатах плодили б?!

Звичайно сумирний Данило з-під клоччастих брів недобре націлив на нього вузенькі щілинки очей.

— А ти нам не указ! Не командир, щоб указувати.

— Надто ти, бачу, командирів любиш. Щоб командували. Либонь без команди і в ліс не пішов? Чекав, поки з печі стягнуть!

— Моя справа. Не тобі докоряти. Шмаркач іще!

— Буде, не заїдайтесь! — обірвав сварку Бритвін. — Товкач хоч і злий, а сміливий. Молодець!

Стьопка уважно подивився на Бритвіна, але той цілком серйозно витримав його погляд. Хлопець, однак, злосливо усміхнувся одними вустами: ні вже, на таку дешеву принаду його не візьмуть.

— Хвалите? Так, як і його хвалили?

— Це кого?

— Митю, кого!

Бритвін виразно хмикнув.

— Ну, знаєш! Треба було, то й хвалив.