Він пробіг трохи за вільшняком — далі від моста й дороги, потім по лузі завернув до недалекого знайомого соснячку. По нім не стріляли, все навколо завмерло, приголомшене вибухом. Поступово Степан подолав своє збудження і вперше озирнувся: міст якраз посередині був розірваний величезною проломиною, з якої безладно стирчали врізнобіч уламки колоддя, дощок. Там же щось тліло — сизий, негустий дим стелився понад річкою і заплавою.

На мосту і біля нього не було жодної живої душі.

Човгаючи чобітьми в дрібній травиці, Стьопка отяжіліло трюхав до недалекого вже сосняку. Дротина на чоботі порвалася чи, може, сповзла, підошва зовсім відстала і за кожного кроку докучливо ляскала. Одначе тепер було не до підошви — вдалося б винести ноги. На бігу він кілька разів обернувся: дорога з містечка вже закуріла пилом — кілька вершників мчали до мосту.

Але навряд чи вони догонять його: вже зовсім близенько ліс, чагарі, а ззаду річка з багнистим берегом ув очереті — хай спробують перебратися через неї з кіньми. Правда, вони могли дістати його тут вогнем, та все одно він перейшов на крок: бракувало вже сили бігти — гіркота розпирала груди, очі заливав гарячий солоний піт.

— Мерщій! Мерщій ти! Бігом!..

Стьопка підняв розгарячіле обличчя — між хвойняку в зеленому хмизі ворухнулася знайома голова в пілотці, Бритвін знавісніло махав рукою і зі стишеною злістю вимагав тепер від нього:

— Бігом!!

Степан ослабіло затрюхав, прямуючи трохи вбік від свого напрямку, туди, де був Бритвін, і за хвилину, розводячи грудьми колючий хмиз, утиснувся в хвойник. Ззаду так і не стрелили ні разу, і він не озирнувся більше — де були в той час його переслідувачі, він не бачив. Він прагнув тепер хутчій долучитися до своїх двох. Але ті не дуже чекали його — звіддалі в сосняку мелькнула зелена у ватянці спина Данила: не гаячи часу, вони через пагорок бігли далі.

Важко тупаючи по м’якій, устеленій хвоїнами, землі, обдираючи лице в гущині, Стьопка виліз на горбик і з полегкістю в ногах Побіг униз. Тут він знову побачив тих двох: Бритвін був уже на узліссі — коротко озирнувся, мотнув рукою: «Хутчій!» — і кинувся на нивку.

Здається, вони відірвалися від переслідувачів, принаймні зникли з їх очей і стали недосяжними для їх вогню. Можна було б зітхнути з полегшенням, нервове напруження спало. Як не дивно, до Стьопки лише тепер, у сосняку, дійшло, що всупереч усьому вони перемогли. Міст висаджено в повітря, було з чого радіти. Але радість чомусь не приходила, не було навіть скромного задоволення, щось іще не усвідомлене заважало всередині, не давало навіть зав’язатися радості. Відомо, найперше — Маслаков. Він усе це почав, вів їх, перший пішов на найнебезпечніше, а тепер ось вони без нього.

Певно, без Маслакова щонайбільша удача буде для нього позбавлена радості — Стьопка почав відчувати це майже виразно. Знову ж — підліток Митя. Ясно, Митя — епізод, хлопець на один день, — скільки таких з’являлося на його партизанськім шляху та йшло своєю долею: жило чи навіть гинуло — яке йому було до них діло?

Але цей хлопчина щось затемнив у ньому, щось непроясне — не, лише крихту відчуте поніс із собою з життя, залишивши Стьопці питання: як же так? Мо’ тому, що він навіть не був партизаном, підпорядкованим обов’язку чи силі наказу, сам своєю охотою пішов на той свій загин і пропав. Але чому тоді так муляє щось неприродне і кривдне? Начебто несправедливе навіть?

Коли Стьопка також вибрався з узлісся, ті двоє, куривши ріллею, вже бігли по нивці: в розорі Бритвін і ззаду, кроків за десять від нього, Данило. Знову не зачекали хлопця, і він просто не мав сили наздогнати їх: схил тут скінчився, почалася гладінь, бігти стало важче.

Все ж він біг, гірко дихаючи роззявленим ротом. Автомат його висів під пахвою, і він притримував його рукою, не даючи бити диском об бік. І тоді згадалося, як одного разу взимку, майже так само вони бігли від чавунки по снігу: спереду Степан, за ним Маслаков, а группа прикриття сиділа в ялинничку — до останньої хвилини, чекала, допоки вони пройдуть смугу порубу. Вони вдвох виконували найтяжче: закладали міну, смикали «вудку», і решта шанувала їх за ризик, беручи після вибуху все на себе. Такий був порядок, партизанський звичай, якого свято дотримувались у загоні; і тільки коли двоє вийшли з-під вогню, тоді побігли всі разом. Ці ж не могли дочекатись навіть у лісі. Щастя ще, що ззаду не було переслідувачів, а то б він давно вже трапив на їхню мушку.

Стьопка зовсім уже приставав, і що менше в нього залишалося сили, то більша прикрість підіймалася всередині — ніби його навмисне хотів хто покривдити. Він, однак, знав, що не навмисне, що насправді хутчій треба тікати, але не міг упоратися зі своєю злістю і, раптом спинившись, гукнув:

— Стій ви!

Вони озирнулися, зменшили крок і, досягнувши кущів, трохи спантеличено зупинилися, боком постававши до нього. Бритвін стишено загомонів, також не стримуючи злості:

— Давай хутчій! Ну, що ти гребешся, мов баба!

Змореним кроком Стьопка врешті догнав їх. Вовкувато ховаючи погляд, хлопець, однак, побачив спітніле обличчя Бритвіна, пожвавлене ризиковим азартом. Удачливим, однак, азартом.

— Не бачив, не бігли? — запитав Бритвін, коли він підійшов ближче.

Стьопка зумисно не відповів — він просто не міг розмовляти з ними і навіть глянути в їхні очі — його діймало питання: «Де ви були?» Він відчував себе обдуреним, бо майже повірив уже в Бритвіна, в його вольову рішучість і вмільство і навіть схильний був віддати йому перевагу над Маслаковим.