Поки німець у мундирчику щось доповідав, довгий у шинелі, не знімаючи з рук чорних замшевих рукавичок, зняв лише кашкета, під яким виявилася поголена до лиску голова і, підійшовши до столу, перебрав папери. На двох аркушах трохи затримався позирком, але незабаром відклав їх своїми чорними пальцями і щось сказав. Той, у тісному мундирчику, відразу глянув на Климченка, і лейтенант здогадався, що розмова йшла про нього. Він стримано стояв біля порога побіч з конвоїром; німці перемовлялися вже всі втрьох, солдат-конвоїр зняв із себе його сумку, дістав з-за пазухи і віддав бритоголовому пачку паперів. Климченко впізнав червону обкладинку свого посвідчення, комсомольський квиток, посвідчення про нагороди, розрахункову книжку, довідки про поранення. Тут було все, що багато місяців лежало в його кишенях, окрім хіба годинника й кисета з тютюном, які, видно, зосталися в конвоїра. Офіцер, гидливо скрививши тонку губу, без особливої цікавості перегортав їх і кинув на стіл. Декілька папірців, не долетівши, заметлялися в повітрі, їх догідливо підібрав з підлоги другий, у тісному мундирчику.

Нарешті начальник щось наказав, двічі протупав по хистких дошках підлоги і, не зирнувши на Климченка, вийшов із землянки. Конвоїр з автоматом теж вийшов і став за дверима. Крізь чисто протерту шибку лейтенант побачив його плече з погоном, козиркові шапку, далі був кінець будки-кузова з плямистим осіннім камуфляжем і літерами «FW» у білому квадраті. Чекаючи, що буде далі, Климченко зирнув на того, що залишився з ним, і примітив, як покірливо-слухняний вираз його обличчя поступився місцем самовдоволеній упевненості.

— Ну, лейтенанте, почнемо розмову, — чистісінькою російською мовою сказав він, і від несподіванки Климченко аж стрепенувся. Німець, ніби й розраховуючи на це, поблажливо завсміхався, дістав з кишені блискучий портсигар, відкрив і, стоячи посередині землянки, простягнув його Климченкові.

— Палиш?

Почувши ці, такі неждані тут слова, лейтенант, який увесь час був у непомірному для нього напруженні, хитнувся. Щоб не впасти, він ухопився рукою за обшальовану стіну землянки, недоречні двоє людей на плакатах застрибали в очах. Німець, убачивши це, нерішуче прикрив портсигар.

— Е, та ти, здається, поранений! Що ж вони не сказали? Ну, це дрібниці: підлікуємо. Сідай ось! — Він грюкнув на середині підлоги вихопленим з кута ослінчиком, у дошці якого була дірка для руки, і лейтенант безсило опустився на нього.

Офіцер прочинив двері, щось гукнув на подвір’я, там затупотіли чоботи, почулися голоси. Від свіжого повітря в землянці зразу похолоднішало, і Климченко трохи впорався зі своєю слабістю. Кволий вогник тріпотливо бився в каганці.

Незабаром поблизу застукали чоботи і в землянку ввалився окоренкуватий, немолодий німець із нездоровим заплившим обличчям. Від нього несло дустом і гострим запахом якихось ліків. Негучно буркаючи, він зідрав з Климченка забруднений і пошматований у бійці кожух. Лейтенант в’яло підпорядковувався його наполегливим рухам, йому вже було все одно, хто і що зробить з ним. Він хотів лише спокою і невидющим позирком дивився, як на дошках окіл ослона тупали розтоптані, широко розставлені чоботи. Руки німця, безцеремонно повертаючи його голову, поляскали біля вуха ножицями, і на підлогу впали світлі заплутані пасма волосся. Потилиця, видно, було міцно розбита і боліла, але він терпів усе, тільки одного разу здригнувся, коли в рані запекли ліки. Незабаром, однак, німець спритно обмотав голову рудуватим паперовим бинтом, туго сповив пов’язкою і зібрав у сумку своє знаряддя. Весь цей час той, у мундирчику, пускаючи під стелю дим, сидів на куті столу і з усмішкою спостерігав за ним.

— Ну, тепер краще? — просто і навіть зі співчуттям спитав цей чоловік, коли санітар грюкнув дверима і вони залишились удвох. — Це вилікують. У німців медицина, як у нас кажуть, на висоті. У нас, це означає, — в росіян. Не дивуйся. Я росіянин. Як і ти. Москвич. На Таганці жив.

Климченко вже відійшов від першого здивування і відзначив собі, що тут, видно, до всього треба бути готовим. Нарочита доброзичливість і клопоти цього чоловіка наводили лейтенанта на думку, що чекає його нелегке.

— Цікаво, лейтенанте, а ти звідкіля будеш родом? — питав цей чоловік.

— Там написано. Либонь, грамотний, — сказав Климченко, зирнувши на стіл з розсипаними на ньому документами.

Чоловік у мундирчику, усміхнувшись несхвально, сіпнув русою бровою.

— Ну, відомо, там усе написано. У нас, тобто у вас, щодо цього повний порядок. Як кажуть: ажур. І де народився, і де оженився, і де охрестився. І чи був за кордоном, і чи мав хитання. Я це знаю, — зовсім якось просто і навіть ніби приязно сказав він і підвівся з-за стола. — Сам був такий.

Він з посміхом спинився перед Климченком і випустив над його головою струмінь диму.

«Що за тон? Для чого?» — думав Климченко. Перемагаючи в собі байдужість до своєї долі, яка почалася з ним там, у траншеї, він силкувався тепер установити, що б уся ця комедія могла означати. Роздягнений, в одній гімнастерці, з кубиками в петлицях, — погони тільки нещодавно ввели, і він ще не встиг їх прилаштувати, — без ременя, з обмотаною головою, він, наче арештант перед слідчим, сидів посеред землянки і насторожено слухав. А той, із задоволеним, майже радісним виразом на хитруватому обличчі, щось міркуючи, оглядав його.

— Орденок давно одержав? — кивнув він на зірку над лівою кишенею.

— Восени, — сказав Климченко.

— За оборону, за наступ?

— За оточення.

— Ну що ж. Це нічого. Навіть краще. Заслужений, бойовий офіцер, — маючи на увазі щось своє, сказав чоловік і бадьоро запропонував: — Може все ж познайомимся? Я — Чернов. На жаль, не Белов, але що зробиш, — засміявся він, і всередині у Климченка щось аж обірвалося, така це була зовсім товариська усмішка, що аж хотілося повірити, що він свій, не німець. «А може, він тут із завданням наших працює? Мо’ розвідник? А раптом він виручить?» Пильно видивляючись на Чернова, Климченко намагався щось зрозуміти в нім.