— Сволота! Гади! Що робите! Відчиніть! Не маєте права! Давай Чернова сюди!

Він і сам розумів, що ці слова його — марні, що про яке там право можна говорити з цими людоїдами, але він прагнув протестувати, бо не міг зробити нічого іншого. І він бив і бив кулаками, бив здоровим стегном, коліньми, надзвичайне душевне напруження з якогось запасу надало йому сили. Часом знадвору злісно гиркали німці, певно, вартові; він чекав і — чорт їх бери — готовий був прийняти їх чергу крізь двері, — це його не спиняло.

Вся його істота бунтувала, протестувала, змагалася.

Скільки минуло часу в тій боротьбі — він не завважив.

Урешті-решт він знесилів, крик його став хриплий і кволий, кулаки до крові розбилися об залізо дверей і опухли. Він не помітив, як у його будці-кузові розвидніло, сіра мла розступилася і на підлогу з віконця лягла пляма несміливого ранішнього світла: яскравіше заблищала під дверима щілина. Він усе бив і не чув, як задвірок оживав гомінкою нових людей. Навколо затупотіли кроки, звідкілясь приїхала і зупинилась машина, і ось біля його вуха клацнув замок-засувка. Це було несподівано, двері розчинилися, і він ледве не вивалився з кузова.

Тоді він заспокоївся, затих. Надворі був задумливий вологий ранок, стигло в тумані голе віття вільшин, кудись на корм пронеслася зграйка горобців. У дверях стояли і гляділи на нього двоє німців — один у касці і з автоматом упоперек грудей, другий простоволосий, у мундирчику, без шинелі. За ними перед цією ж машиною ще товпилися по-різному вдягнені і різні за віком німці, які, однаково стихши, з цікавістю на обличчях, мов на яке диво, дивилися на нього. Але він не бачив нікого — його позирк лише метлянувся по цій ворожій людській мішанині і спинився на мовчазній постаті Чернова. Трохи несхожий на вчорашнього, холодний і стриманий, у високому офіцерському кашкеті та підперезаній шинелі, він стояв віддалік, біля входу в землянку і, мерзлякувато засунувши руки в кишені, позирав на нього. Поряд переступали з ноги на ногу ще два офіцери — той, учорашній, високий, в обшитих шкірою бриджах, і низенький, вертлявий чоловічок з чорним коміром шинелі та в пілотці.

Климченко все це вхопив одним позирком, мовчазна пауза тривала не більше ніж дві-три секунди — зразу ж він скочив з дверей і кинувся до Чернова.

Зрозуміло, його схопили за руки, заламали їх за спину, скрутили, шарпонули. Він спробував рвонутися, викрутитись, тільки потуги його не могли протистояти вчепистій силі двох. Тоді він знову закричав:

— Звірі! Пустіть! Сволото фашистська! І ти — гітлерівський прихвостню. Наволоч! Виродок!

Чернов якось багатозначно витягнув з кишені руки і поважно ступив до машини. Ближні солдати розступилися, а він, несучи в своїх уже просто студених очах якийсь намір, підійшов до Климченка і два рази витяг його — по правій і по лівій щоці. Лейтенант рвонувся, закричав, але його міцно тримали. Тоді з помутнілим од безсилля розумом він скинув ногою і ледве не зацідив у живіт Чернова. Той ухилився.

— Абшнайден кнопфе! — кинув він комусь із солдат і відійшов на три кроки назад.

Двоє з тих, що з недоброю цікавістю спостерігали все це, підскочили до нього. Один — рудий у синьому комбінезоні, клацнув чималим розкладним ножем і збоку, щоб застерегтися від ніг, шарпонув його за штани. Другий обіруч обхопив його ноги. Климченко спочатку не зрозумів, що вони задумали, сіпався, тілька дарма. Той, у комбінезоні, рвонув брезентовий ремінець його штанів, після на землю один за одним посипалися удзики, відлетів вирваний з нитками гачок.

— Покидь! Гади! Що ви робите? Вбийте відразу. Ти, сволото! — закричав він Чернову. — Стріляй! Хутчій, ну!

Чернов кисло посміхнувся, скоса глипнув на офіцерів, що стояли біля входу в землянку, і сказав крізь зуби — так, що почути і зрозуміти його міг, видно, один лише полонений:

— Це для тебе завелика розкіш. Ти ще згадаєш мене.

І, повернувшись назад, до землянки, щось заговорив до офіцерів. Високий бундючно ворухнув густими білими бровами, низенький же, явно заінтригований, підійшов ближче, і певний час Чернов щось тлумачив їм. Солдати здаля вслуховувались у їх гомінку. Врешті високий сказав «яволь», а низький злорадно зареготав.

— О, зер гут, гер Шварц! Рус капут!

По якійсь команді ті, що тримали його, пустили, — безсило скрегонувши зубами, Климченко змушений був обіруч ухопити свою одежу і тримати так, щоби уникнути сорому. Навколо реготали і ржали десятка півтора німців.

Нарешті Чернов одійшов від офіцерів, ближче до пряжки пересунув на ремені тверду кобуру армійського «вальтера» і ривком розстебнув його. Збоку до Климченка підступив солдат, той, що тримав за руки, другий, роздягнений, бігом кинувся кудись. За півхвилини, на ходу вдягаючи шинелю, він повернувся з гвинтівкою. Климченка штовхнули в спину і кудись погнали.

Кінець.

Вкотре вже за цю добу всевладною тугою охоплювала його ця понура думка, і вкотре вона все не справджувалась. Але ось, здається, таки заб’ють. Він подумав тоді, що вони зроблять це десь у рівчаку, далі від людей і цих машин, однак троє ворогів вивели його на вчорашню стежку і пішли туди, звідки вчора його привели. Чернов ішов у п’яти кроках попереду, весь час мовчав і не озирався. Ззаду, про щось перемовляючись і по черзі потягуючи один недопалок, тупали конвоїри. З окривавленою головою, в одній гімнастерці, шкандибав полонений, тримаючи руками штани.