Ігор розплющив очі і відразу ж схопився. На щоці червоною плямою темнів слід від нарукавного ґудзика. Він прочитав радіограму, полегшено зітхнув, але відразу ж стурбовано поглянув на генерала.

Капітан повідомляв, що дочекався підмоги. Удвох з офіцером райвідділу він пробрався І схрон. Решта залишилася вгорі в засідці. Схрон порожній, але слідів багато: парашут, консервна банка, свіже ломаччя. В бункері недавно була людина. Схрон фундаментальний. Має запасний хід вздовж підніжжя гори і виводить назовні в густі кущі за 170 метрів ліворуч від люка. Цим запасним ходом той, що приходив, не скористувався. Пішов він тим же шляхом, що й прийшов. Лосько терміново просить собаку-шукача.

Степаничев обурився:

— Недотепи! Чому відразу не взяли з собою собаки! Це ще дві години втратили. Дві години! Ну, я їм дам, цим стопачинським пінкертонам!

Кулемін пройшовся по кабінету, заклавши руки за спину. Він зупинився біля карти, потім різко закрив її шторкою.

— Ущелину й гори прочісувати вже безнадійно, Юрію Кириловичу. Він прийшов у схрон раніше від нас і вибрався звідти теж раніше. Зараз біля п'яти. Пішов він, коли йшов дощ. Порахуйте! За цей час він міг піти і в бік Клуша і в бік Стопачів.

Перші промені сонця, пронизавши електричне світло, кинули на обличчя генерала жовті плями. Він звівся і погасив лампу.

— Ворог обігнав нас в часі. І тепер йому майже наплювати: знаємо ми, що він був у схроні, чи не знаємо. Посилай, Яків Ілліч, прикордонника з собакою. Негайно. На моєму вертольоті. В схроні залишимо засідку.

— Слухаю. — Кулемін швидко вийшов.

Степаничев узяв радіограму Лоська і, піднісши до очей окуляри, вдруге прочитав її. Потім повільно поклав.

— Звідки там схрон? Та ще фундаментальний? — Генерал звівся. — Слухай, Карпенко. Чи не той це схрон, про який ходила серед бандерівців у 44–45 роках своєрідна легенда? Пам'ятаєш, одні називали його «Невидимим схроном», інші —«Казначейським», але всі розповідали одну і ту ж історію його будівництва. В 43 році таємно споруджувалось велике сховище. Після того, як на останнє перекриття поклали останній дерен, боївка, їхня служба безпеки, розстріляла всіх будівників. Потім ці ж бойовики випили в новому схроні каністру самогонки Щ в честь новосілля і за помин душ будівників. Та й упилися навіки: в самогонці був цїаністий калій. Живим залишився лише крайовий есесівець «Ірод». Симпатичне псевдо! Він один замурував своїх горілчаних братів у цьому ж бункері, в спеціальній ніші. Так була збережена таємниця місця знаходження схрону. Багато хто на допитах розповідав, що «Ірод» переніс туди казну всіх загонів. Що стосується казни — я не знаю. Але в 44–45 роках ми одержали дані, що деякі члени їх керівної верхівки гуляють в районі Стопачі — Клуш. Ми з ніг збилися, але так нікого і не знайшли. Як вода в пісок, зникали вони з-під самісінького носа. Було зрозуміло, що в них є десь сховище. По-моєму, Карпенко, ти брав участь в тій операції з тепер уже покійником Любимовим? Ну, так, в 45 році ми вислідили «Ірода» й одного з їхніх керівників «Устима».

Карпенко курив і слухав генерала. Він в думках доповнював його розповідь, пам'ятними деталями: жовта цівка диму вилася догори; тонка, непевна, вона нагадувала схудле, немов пергаментне обличчя Володі Любимова. Коли це було? Здається, в жовтні 1945 року. Ігор, тоді командир роти автоматників військ НКВС, і оперативний працівник райвідділу капітан Люби- мов з групою бійців осідлали бандитську стежку в глухомані лісистої ущелини. Мали дані, що цим шляхом мав пройти кудись на «відсидку» «Устим». Звичайно, таких, як він, главарів, що йшли надовго переховуватись в таємних пристановищах, супроводжувала боївка особистої охорони і хтось з служби безпеки.

Чекісти ввійшли в ліс далеко від місця засідки і потаємними стежинами, а то й навпростець через хащі, непомітно пробиралися до нього.

Бандерівці були дуже обережні і ще заздалегідь посилали наперед «маяки». Група Карпенка мала рацію і сухий пайок на три тижні. Чекали день, другий, третій-. Курити, ходити і голосно розмовляти заборонялося. По радіо з райвідділу повідомили, що десь поблизу помічені «маяки». На п'яту добу пішов дощ. Лив він невпинно, рівномірно всю нїч і весь день. Його тихий шелест, здавалося, ніколи не скінчиться. Люди лежали на мокрих іржавих оберемках листя. Перед вечором, на шостий день їх перебування у лісі, в капітана Любимова розпочався приступ тропічної малярії. Плащі розбухли і зробилися твердими, як із бляхи. Багаття розкладати не можна. Ні хіна, ані горілка не допомагали: Любимова то проймав холод, то кидало в жар. Знайшли два порівняно сухих плащі і вкрили ними капітана. Осінній вітер мів по лісу листом. А дощ все лив. Обличчя Любимова стало жовтіше від отого зів'ялого листя. Капітан лежав і думав, мабуть, що війна вже давно закінчилась, а він от все ще поневіряється. А можливо, що й нічого не думав. На сьому добу він почав марити. Перед тим, клацаючи зубами, він сказав Карпенкові: «Ні в якому разі не повідомляйте про мене в райвідділ. Приїдуть забирати мене — відкриють засідку, й «Устим» піде іншим шляхом». Іноді Володя Любимов виринав з забуття, наче для того, щоб повторити: «Не смій повідомляти… Провалиш операцію…» Але Карпенко все ж не витримав: на дев'ятий день він повідомив у райвідділ. Там довго мовчали, а надвечір передали:

«Спробуйте підтримати капітана. «Устим» в супроводі «Ірода» і боївки в вісім душ ввійшов у ліс».

На світанку десятого дня на розкислій, слизькій стежці з'явилася людина з речовим мішком за плечима й автоматом на грудях. Ішла, тримаючи палець на спусковому гачку, часто зупинялася і сторожко прислухалася. Потім повернула назад голову і застогнала пугачем. Пропустили її. За нею ішло ще двоє. Пропустили й цих. Нарешті побачили: стежкою один в один ішло п'ять чоловік з автоматами. Попереду перевальцем ішов квадратний, порослий щетиною бандит. Карпенко вгадав у ньому «Ірода». «Устим» був посередині. На команду Ігоря: «Стій, руки вгору!» бандити сипонули з автоматів. Чекісти відповіли. Поранений в обидві ноги, «Ірод» вистрелив собі в рот. «Устим» і два охоронці були забиті., Решту, що пішли вперед, живцем взяли бійці лейтенанта Лоська — уродженця оцих місць.

Операція була закінчена. Через три години група Карпенка вибиралась на шосе, де на них чекали машини. Окремо стояв санітарний автобус. До бійців, що несли Володю Любимова, спішив військовий лікар. Але його допомога вже була непотрібною. Капітан Любимов помер іще в лісі на купі листя під колючим віттям шипшини…

За вікном вже зовсім розвиднілось. Степаничева не було. Карпенко не чув, коли за ним зачинилися двері.

Щипаючи щіточку над бровою, Ігор почав пригадувати, до найменшої дрібниці, свій прихід в будинок лісника. Оживала кожна фраза, кожен жест Яреми. Карпенко намагався надати всьому нового, іншого змісту.

Як поводив себе лісник під час арешту? Коли прикордонники вивели їх у двір, Ярема похмуро кинув жінці:

«Віддаси Кравчисі 25 карбованців».

Це все, що сказав, прощаючись, лісник! Його заарештували, звинувачують в найтяжчому злочині, а він мимохідь говорить раптом про четвертак, що його комусь винен. Чесність, чи що? Дурниці!.. Але тоді що ж?

Відчинилися двері — зайшли генерал і Кулемін.

— Та ні ж, — сперечався він з полковником. — Слідчий абсолютно вірно вів допит. Так, Ярема мовчить. Куркуль, син куркуля, переконаний націоналіст! Адже він розуміє, що Радянська влада не в Сочі його пошле… Він діє за формулою: «мені все одно, а їм, проклятим, нічого не скажу». Отак і мовчить.