Співслужбовець мовчазно спостерігав за Костем, врешті промовив:

— Пробачте мені, але я повинен зазначити, що дванадцять років — це не дванадцять годин. Ще раз пробачте мені, але я вважаю…

Кость дивився в очі сусіда, закусивши верхню губу. Той вмовк, а Кость все продовжував щось зважувати на чутливих і в той же час таких болісних душевних вагах, дивлячись поверх сивіючої голови співслужбовця. Потім встав і швидко пішов до дверей, кинувши товаришеві, що вже піднімався з-за столу;

— Я зараз!

Лейтенанта-прикордонника він знайшов уже на пероні, під навісом. Йшов дощ. Лейтенант мовчки вислухав Костя. Тут же поспіхом написав коротку записку і передав її сержантові:

— Негайно повідомте відкритим текстом через залізничний телеграф дільничному в Клуші. — Повернувшись до Костя, подав йому руку — Дякую, товаришу Замбахідзе. Будемо надіятись, що це просто непорозуміння. Все ж старий приятель…не дуже приємно.

Не зупиняючись, прогримів зустрічний поїзд.

— Ще одне запитання, товаришу Замбахідзе. Коли ви зустрілися з Карпенком, на ньому був піджак?

— Так, піджак був, Висів у купе.

— Ви мене не зрозуміли. Я хочу знати, чи знімав він при вас піджак. Вірніше, чи бачили ви його руки відкритими?

— Руки? Бачив. Руки, як руки. Одна спотворена шрамом. На війні, мабуть, зачепило. В дитинстві цього шраму не було. Е, що там руки! — Кость зітхнув і, не прощаючись, побрів до вагона.

Гроза пройшла стороною. А тут капотів по невеликих озерцях теплий дрібний дощик. Карпенко вийшов з невеликого будинку вокзалу на майже невидиму в темряві дорогу і підняв комір піджака.

Станція Клуш зручно примостилася біля гірської ущелини, через яку паралельно в'юнкій річці пролягла залізниця.

Було біля півночі. Поруч, в темряві провалля, налітаючи на каміння, глухо гурчала річка. Ліворуч, по той бік насипу, біля підніжжя гори, в лісі, тремтіли вогники. Здається, там був якийсь будинок відпочинку. Туди пішло кілька людей, що зійшли з поїзда.

Хтось ішов по дорозі назустріч. Карпенко неголосно покликав:

— Лосько?

Молодий чоловік у вишитій українській сорочці з невеликим чемоданом так же тихо відізвався:

— Я.

— В чому справа, Стасю? Чому ти зняв мене з поїзда в Клуші?

— В Стопачі їхати нічого. Вже місяць, як Ярема там не живе. Його перевели сюди на місце лісника, що пішов на пенсію.

— Дивно. Що ж, за кордоном не знали про це?

— Напевно, що так. Ярема живе тут, на краю села, під самісіньким лісом.

Вони стояли в тіні паркана якогось службового будинку і розмовляли впівголоса. Дощ зовсім вщух. Лише теплий вітер струшував мокрі крони дерев, і краплини, наче горох, тарабанили по асфальту.

— Ну, що ж, ходімо. Нічого не зробиш, — Карпенко опустив комір і ступив на дорогу.

Вони йшли довгою вулицею села. Карпенко шкутильгав.

— Що з тобою? — показав Лосько на ногу.

— Так зручніше, — неясно відповів Карпенко.

— Тихо. Підходимо. Третя хата скраю, праворуч.

Карпенко швидко оглянувся — вулиця була порожня. Попереду — темний ліс. Наче про щось давне і потаємне, глухо шуміли високі дерева. Супутники підійшли до ослизлого, почорнілого від часу паркана, Лосько набрав камінців і спритно кинув їх через паркан в двері хати. У дворі брязнув ланцюг, гавкнув пес. Карпенко і Лосько припали до мокрих дощок. Нарешті зарипіли петлі, хтось вийшов на ґанок. Цикнувши на пса, глухий голос запитав:

— Яка сатана каміння кидає?

Йому відповів Лосько:

— Товаришу Ярема, це я, Зінченко, з лісгоспу. У тебе на другій ділянці молодняк учора порубали.

— Щоб їм руки повсихали! Ти з поїзда, Зінченко?

— Ні, попутною машиною.

— Гаразд. — 3 темряви виросла висока постать лісника в форменому кітелі наопаш. — Прошу, товариші, до хати, — не зовсім зрадівши пізнім гостям, буркнув господар.

Хату Яреми можна було б назвати дерев'яним будинком. Поділена на дві кімнати, кухню, комору і сіни, вона скоріше нагадувала квартиру міського типу. Різні, бозна-звідки зібрані меблі. Тут же, на кухні, велика піч, глиняний посуд і в кутку — блискуча гостра коса.

Ще не стара, але рано зів'яла жінка — мабуть дружина Яреми — несміливо привіталася, зібрала з пелени клубки вовняних ниток і нечутно вийшла у сіни. Повернувшись, вона поставила на стіл високий глечик молока, миску з медом і поклала круглу паляницю. Глянула на чоловіка, поправила на голові хустину і вийшла. В гасовій лампі стрибав неспокійний вогник. Лосько налив у кухоль молока, відсьорбнув, заїв ковток пахучим хлібом. Карпенко ж і не доторкнувся до їжі. Він сидів і, зморщившись, розтирав ногу, що таки добре розболілася, Господар — похмурий чолов'яга років п'ятдесяти з обвислими, в жовтих підпалинах вусами — очікуюче мовчав. Покінчивши з молоком, Лосько повернувся до нього: