Шрифт:
Залишивши свої сорочки в купі снігу, хлопці повернулись у печеру.
— Шушик, роздувай вогонь, а ми віднесемо йому на ніч палива.
Ашот був такий сердитий, що не хотів навіть називати ім’я Саркіса.
— Ех, Бойнах, були б у тебе розум і спритність Чамбара, ми б давно звідси вийшли, — докоряв собаці Гагік. — Чамбар зумів би вибратись із ущелини, збігати в село й привести людей…
— Який там Чамбар? — образився Асо. — Хіба може бути собака розумніший за мого?..
— Який Чамбар? А ти про мисливця Бороду Асатура з Лчавана чув?
Асо заперечливо похитав головою.
— А про його внука Камо? — запитала Шушик.
— А про мого двоюрідного брата — про Грикора? — докинув Гагік.
— Грикор і справді твій двоюрідний брат?.. — зацікавилась Шушик. — Не вірю!
— Хіба ти не бачиш, що це й є Грикор? — кивнув Ашот на Гагіка. — Ніби половинка того самого яблучка. Такий же характер, такі самісінькі жарти…
— Ні, Ашот, я Грикором не стану, — сумно заперечив Гагік. — Де мені до нього! Хоч він лише на рік старший за мене, та що він тільки не виробляє! Піднімався на Бджолину скелю брати мед, продирався в очерети озера Галлі і збирав яйця бакланів… Він скрізь знаходив їжу, а я ось сиджу біля вогню й здихаю з голоду. Якби Грикор був з нами, ми хіба так жили б!
— А коли б у нас був такий керівник, як Камо, ми б тепер… — вихопилось у Шушик, і вона боязко глянула на Ашота, почервонівши як варений рак.
— Що ж я можу зробити? — спалахнув Ашот. — Потрапили б вони в Барсову ущелину, теж, мабуть, не змогли б вийти.
— Ну-ну, прошу нашого керівника не чіпати. Хоч про них і написано книжку, але й ми нічим не гірші. Наш Ашот не гірший за Камо, а я — за свого родича Грикора, — вихвалявся Гагік. — А хіба нашого Асо можна порівняти з їхнім Сето? Чи, може, Бойнах гірший за Чамбара? Ні, і наша Шушик така ж, як їхня Асмік. Асмік, звичайно, дуже гарна, але Шушик — дай бог їй здоров’я — теж вродлива. Тільки от лихо, що нема весни, а її обличчя уже в ластовинні.
Хлопці засміялись, а Шушик зашарілась. «Невже я гірше виглядаю, ніж лчаванська Асмік?» — подумала вона.
— А знаєте, я Бороду Асатура бачив, — у тон Гагь кові почав Ашот. — Якось восени він до нас приїжджав. Потоваришував з моїм батьком Разом на полювання ходили. Який чудовий дідусь, справжній філософ!.. Тільки борода у нього дуже смішна — довжелезна. Коли він кудись іде, то ховає її за пазуху.
— А Чамбар за ним, хвіст бубликом…
— Еге ж, Чамбар за ним… От коли б батько сказав йому, що ми пропали!.. Він би перейшов сніги Агріджгори і прямо до нас на ферму… Що такому, як він, мисливцеві!.. Та й Севан недалеко. Не знаю, як хто, а моя мати напише про мене бабусі. Безумовно, напише!.. Джан, мій братик Грикор зараз же всуне носа в наші айгедзорські караси з вином і скаже: «Дідусю Асатур, тут краще, ніж у нас, давай назавжди тут залишимось. Багато вина, ще й квашених овочів… Ех, якби на тому горбі показався Грикор, а в руках у нього щоб були лаваші. «Ей, Гагік, лови! Чудовий лаваш!» — крикнув би він.
— Годі нас мучити! — розсердився Ашот і вийшов із печери.
Десь далеко з-за гір місяць тьмяно освітлював туманний силует Арарату. Навколо тиша і холод…
Розділ двадцять шостий
Про те, як народжується людяність
На світанку трьох наших мандрівників розбудили якісь дивні звуки, наче поблизу хтось безладно стріляв з дрібнокаліберних пістолетів. Вони прислухалися. Постріли почулися знову. З вогнища вискочили розжарені вуглинки, розлетівся в усі боки попіл, ніби у вогні були приховані якісь вибухові речовини. Біля вогнища вже давно сидів Асо.
— Їжте, це хороша їжа, — сказав хлопець і вихопив з вогню кілька жарених жолудів. — Підмерзли вони, через те й стріляють, — пояснив він.
— Де ти взяв?
— Знайшов. Ходив уранці з Бойнахом на полювання. На, Бойнах, на і ти з’їж…
— Так, це трохи підкріпить нас. З цього і каву готують, — говорив Гагік, уминаючи свою порцію. — Тільки я не радив би давати їх Саркісу.
— Чому?
— Не можна. Поважчає — і тоді ланцюг не витримає… — кволо посміхнувся Гагік.
Коли зійшло сонце і в ущелині стало тепліше, всі вийшли з печери і знову зібралися над Саркісом.
— Саркіс, вилазь із свого барлога! — крикнув Ашот.
Саркіс боязко підійшов до краю западини.
— Візьмись за ялинку і вставляй ногу в перше кільце.
— Не можу. Придумайте щось інше, — глянувши на провалля, злякався Саркіс.
— Ну, справа твоя. Залишайся — будеш здобиччю орлів, — навмисне грубо сказав Ашот.
Шушик відкрила вже рота, щоб заперечити Ашотові, але той спинив її поглядом.
І те, що Шушик вважала за жорстокість, дало свої наслідки. Саркіс боязко всунув ногу в перше кільце і, тремтячи від страху, почав спускатися.
— Вниз не дивись, заплющ очі.
І ця порада Ашота допомогла. Саркіс повільно спускався. Нарешті він досяг останнього кільця.
Хлопці напружено стежили за його рухами. Шушик, затуливши очі руками, заховалась за спину Гагіка. Присівши на задні лапи й висунувши язик, Бойнах з цікавістю дивився на незвичайне видовище.
— Стій, не злазь, ланцюг закінчився! — крикнув Ашот.
І Саркіс швидко підтягнув ногу, яка марно шукала опори.
— Тепер тобі треба схопитись за останнє кільце руками й стрибнути. Не бійся, внизу купа м’якого снігу.