— Бойнах!..

Той розплющив очі, мляво махнув хвостом і лизнув руку хазяїнові. В його сумному погляді було стільки любові й відданості, що Асо не витримав. Рішуче встав з місця і взяв свою палицю. Але куди йти? Де знайти їжу для «кудлатого брата», як називають пастухи-курди своїх собак?

Погляд Асо знову впав на горіхи. Взявши ніж, хлопець сів у кутку й почав розколювати горіх за горіхом, даючи серцевину собаці. А той з насолодою їв, вдячно махаючи хвостом. «Що я роблю? А вони?.. — подумав Асо. — А втім, вони не захочуть навіть доторкнутися до цих горіхів… А Бойнаха треба нагодувати. Скільки він працював на фермі, скільки користі приніс колгоспу!..»

Асо віддав собаці всі горіхи, сам не з’ївши жодного. Лише кілька зернят він сунув у кишеню, для Шушик. Потім пішов на своє місце й ліг. Асо і Ашот лежали далеко від вогню — тепліші місця хлопці віддали товаришам. А зараз найближче до вогню лежав Саркіс.

Ледве Асо почав дрімати, як здалеку почулося завивання вовків, довге, зловісне. «Це вони на вершині Орлиної гори, — зразу визначив пастух. — Бідний мій батько… Сидить зараз перед хлівом, закутавшись у свою япунджу [17] , і про мене думає…»

Хлопцеві стало дуже сумно від цієї згадки. Він заплющив очі, намагаючись заснути, але щось заважало йому. Тихий шум води, який завжди долинав з глибини печери, зараз чомусь посилився. Чи, може, це йому здалося? Ні… Вода шуміла, булькотіла, потім почулися такі звуки, що в душі маленького горянина похололо. «Може, це деви? Злі духи?» — подумав він. Старі пастухи втовкмачили в голову Асо чимало страшних історій про злих духів, і не дивно, що хлопець подумав зараз про них.

Але йому страшенно хотілося спати. Знову заплющивши очі, Асо крізь сон подумав: «Якщо це не деви, а вода, то звідки й куди вона біжить?.. От дістатися б до неї… Вона могла б звільнити нас від стількох турбот! Хіба легко щоразу, коли захочеться пити, розжарювати каміння і розтоплювати ним сніг? Ну, нічого, була б їжа…» Уже засинаючи, пастух зручніше притулився до Ашота.

Раптом ніби щось розірвалося в надрах землі, з оглушливим гуркотом з темної глибини печери, клекочучи й збиваючи піну, ринув водяний потік, заливаючи хвойні постелі юних мандрівників.

Кінець першої частини

Про те, чого тільки не вигадують неосвічені й забобонні люди

Світанок був ясний і холодний.

Дорогою, що пролягала між полями Айгедзора, бігла вантажна машина з бочками. В кабіні поряд з шофером солодко дрімав, закутавшись у теплий кожух, комірник Паруйр.

Машина, різко здригнувшись, раптом зупинилась. Поштовх був такий сильний, що Паруйр мало не розбив своїм великим м’ясистим лобом скло в кабіні.

— Що трапилося?.. — стрепенувся він.

— Поглянь — вода.

На засніжені поля з гуркотом і клекотінням мчав з гір каламутний потік. Він миттю пронісся недалеко від машини і зник, наче й не було.

Ще не зовсім розвиднілось, а то Паруйр, мабуть, помітив би, як вода несла на своєму гребені шкільну сумку його зниклого сина… Паруйр безперечно впізнав би її, бо іншої такої дорогої шкіряної сумки в Айгедзорі ні в кого не було.

Комірник не був забобонним, але побачивши цей дивний потік, відчув, що серце його стиснулось, і потай від шофера злякано перехрестився: «Прокляття тобі, злий сатано! Що це таке?»

Страх комірника був небезпідставний. Жителі Айгедзора з давніх-давен спостерігали цей дивовижний потік, і завжди він вселяв у них панічний жах. Раз на місяць, а іноді й через місяць спадав він з гір, мчав полями і з ревінням вливався в Аракс.

Він міг з’явитися і в холодний зимовий, і в безхмарний, жаркий липневий день, коли на горах не було снігу, коли тижнями, місяцями не йшли дощі.

Наче грізний дракон, нестримно зривався він із скель Барсової ущелини, перетинав Араратську долину і за кілька хвилин зникав.

Чим же, як не волею злих духів, могли пояснити старі й забобонні жителі Айгедзора таке загадкове явище?.. «Це чорти в пеклі перекидають свій великий казан, виливають стару воду й наливають нову, щоб варити в ній душі грішників», — говорили предки мисливця Арама, садівника Аршака та інших.

Річищем, яке проклав потік, люди піднімалися в гори, зупинялись біля ще мокрих скель нижнього краю Барсової ущелини, хрестилися й шепотіли молитви, щоб умилостивити злих духів. Підніматися вище вони не наважувались. Та й не було куди. Назад поверталися налякані і зневірені…