Та ось напівдорозі піднімається буря. Рибалки скидають з себе одяг. Один з них запитує: «А ти, пане, плавати вмієш?» — «Ні». — «Жаль, ти втратив усе своє життя: перекинеться зараз наш човен…»

Нащо я розповів вам цю історію? Зараз скажу, — зробив паузу Ашот. — Ми завжди співчутливо дивились на Асо. Мовляв, не дуже грамотний пастух. А виявилось, що тоді, коли дехто з нас не зміг боротися з природою, він і себе врятував, і нас виручив з біди. Чим же? Своїм досвідом. Досвід — це велике діло. І ось цього досвіду в нас нема. Отже, наші знання треба доповнити досвідом.

— А ми, — сказала Шушик, лагідно глянувши на пастуха, — навчимо Асо читати і писати по-вірменському.

— І найближчим часом! — додав Ашот. — А тепер, Саркіс, я звертаюсь до тебе. Не ображайся, я більше не говоритиму неприємностей. Це остання. Слухай, Саркіс, ти ж не завжди житимеш з батьком як у бога за пазухою, не завжди зможеш користуватися готовеньким. Настане час, коли тобі доведеться своєю працею добувати засоби до існування. Але ж — не ображайся — ти ледар, звик лежати під деревом і чекати, що груша сама в рот упаде, та ще й хвостиком догори.

Всі засміялись, ніяково посміхнувся й Саркіс.

— Подивись на Асо! — збуджений успіхом, говорив Ашот. — Ось з кого всі ми повинні брати приклад!

Асо зашарівся, а відчувши на собі ласкавий погляд Шушик, зовсім розгубився. Присутність Шушик бентежила хлопця і надавала йому відваги. Асо хотілося зробити щось незвичайне, таке, що зразу привернуло б увагу товаришів, і головне, тоненької дівчини з лагідним обличчям, яку він назвав своєю сестрою…

А що ж відчував Саркіс? Він думав, що хлопці не люблять його, а батькові вчинки їм противні. І все ж т вони двічі врятували йому життя… Саркіс розумів, що один він, безумовно, загинув би. От і зараз товариші дали йому барбарису, вкрили своїм одягом.

— Я винуватий перед вами, товариші… — Наважившись, нарешті, пробубонів він. — Підіть і порийтесь отам… під рудим каменем… Там є їжа, візьміть… Пробачте мені… — І Саркіс уже з легким серцем опустив голову.

Всі мовчки перезирнулись.

— Горіхи?! То чого ж ви сидите, хлопці?.. — Розмахуючи палицею, Гагік перший кинувся до рудого каменя.

Бойнах неспокійно метляв кудлатим хвостом і допитливо поглядав на свого хазяїна, очевидно намагаючись зрозуміти, що ж саме сталося.

Асо і Шушик подалися за Гагіком. Вони підбігли до нього саме в ту хвилину, коли хлопець, сівши навпочіпки, набивав кишені горіхами.

— Ох, і розцілував би я цю білочку! — примовляв він. — Ви подивіться тільки, як старанно вона закопувала сюди своїми лапками горішки, — один за одним, один за одним… І все для того, щоб врятувати нас від смерті.

Уривки з цієї розмови долинали до вух Саркіса. Втупивши погляд у хмаринку, що пливла по небу, він лежав і думав, що ось, нарешті, незважаючи на безліч прикростей, і він має товаришів — хороших, сердечних. Ніколи в нього не було близьких друзів, та він, здається, і не шукав їх. А тепер, оточений товаришами і теплим піклуванням, він відчував, що на душі в нього стало чистіше й легше…

Про те, як нашим героям довелося почати все з початку

Так, на жаль, вони змушені були починати все з початку. Сліпі сили природи позбавили їх житла, вогнища, зброї. Про розчищення Диявольської стежки поки що й говорити не доводилось. Треба спершу підшукати нову печеру і пристосувати її до житла.

За цю справу взялися Ашот і Асо. Шушик лишилася біля Саркіса, а Гагік дістав завдання добути їжу.

Ашот і Асо попрямували до Куріпчиної скелі, під якою здалеку видно було чорний вхід до Горобиної печери.

Незабаром вони дісталися до свого майбутнього житла.

— Вхід занадто широкий. Буде холодно, — сказав Ашот. — Треба знайти печеру з низьким і вузьким входом.

— Але ж коли вхід буде вузький, дим стелитиметься по самій землі; Шушик… тобто всім нам очі виїдатиме, — сказав Асо. — А з цієї дим виходитиме легше й скоріше. Вхід ми трохи закладемо камінням.

Іншим разом Ашот не погодився б, але тепер похмуро мовчав. Хлопці зайшли в печеру. Голову нахиляти не доводилось, але чим далі, тим нижчою ставала печера; стеля її поступово, утворюючи кут, спускалася до самої долівки. Недарма Асо запевняв, що в такій печері дим підніматиметься до стелі.

Коло цієї печери було набагато більше хмизу й трави, ніж біля попереднього житла. Вціліли навіть карликові ялинки на схилах скель. Ашот і Асо швидко назбирали палива, наламали густих соснових гілок і настелили їх разом з сухим листям. Повернувшись до Шушик, вони побачили, що Гагік захоплено розповідає їй щось про своє, на жаль, невдале полювання.

— Чого це в тебе, Ашот, очі так блищать? Може, добряче житло знайшли? — змінив раптом розмову Гагік, а сам подумав: «Тільки я ні в яку печеру вже не полізу серед такого ясного дня…»