Шрифт:
Прочитала Анаїт усе це і, приховавши своє хвилювання, сказала купцеві: «Ти мені справді надзвичайну парчу приніс. Зараз я добре заплачу тобі за неї…» і вона зробила знак своїм придворним, а ті схопили купця, зв'язали його і замкнули в темницю.
Затрубили в труби, відчинились міські ворота, і виступило з них військо. Попереду на вогненному коні скакала сама Анаїт у золотих латах.
Про що ж тут розповідати? Всіх лютих жерців схопили, примусили відімкнути двері підземелля. І вийшов з них цар Вачаган — так, як ми скоро звідси вийдемо, — і вивів з собою сотні невинних людей… — Зрозуміли тепер, чого варте ремесло? — закінчив свою, розповідь Гагік. — А втім, поки я своїми золотими руками не нароблю глиняних мисок та горщиків і ми не зваримо в них бозбаш [22] , ви все одно не оціните мого ремесла. — Гагік підвівся і вийшов з печери, щоб принести хмизу.
22
Бозбаш — м’ясна страва (азерб.).
Казка піднесла настрій мандрівників. Очевидно, й справді настане день, коли вони, як і Вачаган, вийдуть із свого пекла…
А Гагік, натхненний історією царевича-майстра, з особливою гордістю вийняв із вогню витвір свого мистецтва — глиняний горщик. Та помітив хлопець у ньому тріщини, і нош в нього підкосились.
— Еге, він лопається… — І від радісного настрою в Гагіка не лишилося й сліду.
— Ну, зразу видно, що робота Гагіка! — посміхнувся Ашот.
— Ти ставиш горщик у вогонь ще мокрим, — підвівшись на своєму ложі, сказав Саркіс. — Звичайно, глина потріскається. Хіба ти не бачив, як у колгоспній гончарні роблять караси? Їх зліплять, потім підсушать на сонці і тільки після цього випалюють.
— Добре тобі казати, а де я серед ночі сонце візьму? Зараз чай потрібен… — І Гагік, роздумуючи, почухав потилицю. — Гаразд, уповільнимо темпи виробництва, — вирішив він і, замазавши глиною тріщини на горшку, поставив його біля вогнища. — Хай підсихає, а тобі, Шушик-джан, доведеться почекати…
Врахувавши досвід сушіння глиняного посуду, Гагік уже не поспішав. І справді, тепер горщики вдавалися кращими!
— Ну, я побіжу по ліки… Всесильні ліки!.. — Гагік підвівся і не дуже впевнено підійшов до виходу з печери. Ставши на порозі, він з острахом вдивлявся в похмурі обриси скель. У цю хвилину хлопець шкодував, що в нього серце не таке хоробре, як в Ашота. Вдень недалеко від печери він помітив кущі малини. З її коріння пастухи й мисливці настоюють смачний і цілющий чай. Але то ж було вдень, а тепер стемніло…
Гагік ступив кілька кроків у пітьму, але попереду зашелестіло, і він хутенько повернувся назад.
— Я знайшов кущі малини, Асо, тільки жаль, що в мене не було ножа. Піди, будь ласка, наріж корінців — це добрі ліки від простуди… А яка ніч, Ашот! Серце говорить мені: піди піднімись на вершини, знайди там куріпок, що сплять, і перелови їх одну по одній…
— І не думай іти, — серйозно стурбувалася Шушик.
— Якщо дозволите, зараз же піду… Що? Не йти? Чому ж не йти? Ага, справді, мені ж треба випалювати горщики… Асо, здається, я тебе просив. про щось?..
Асо охоче погодився виконати прохання Гагіка, аби чимось допомогти Шушик. Взявши з вогнища головешку, він вибіг з печери.
Хвора Шушик знову просила напитися, облизуючи сухі губи.
— Зараз, зараз, Шушик-джан. Я такий чай приготую, що миттю все пройде, — заспокоював її Гагік, виймаючи з вогню горщик і уважно розглядаючи свій виріб. Це була дуже крива й кособока посудина, яку виробляли, мабуть, тільки первісні люди, що ходили в звірячих шкурах.
— Форма не має значення, моя дорога, важливий зміст, — сказав Гагік, обертаючи в руках горщик. — Зараз я в цій неоковирній посудині заварю такий чай, що тебе від нього не відтягнеш. А розвидниться — зловлю куріпку і зварю супу…
Розділ дев’ятий
Про те, що вдале полювання не завжди щасливе
Ніч минула спокійно. У цій печері спати було значно краще. Дим від вогнища, пливучи по нахиленій стелі, легко виходив надвір, а вузькі двері Ашот запнув на ніч своїм пальтом, і всередині стало зовсім тепло.
Вранці наші герої напилися міцного чаю з малини, але після нього їм особливо почав дошкуляти голод. Це був дев’ятнадцятий день полону в Барсовій ущелині.
Хлопці безцільно тинялися по печері, не знаючи, з чого почати день. Асо, як завжди, був мовчазний. Адже він за все своє коротке життя виконував лише те, що йому доручали. А як віддавати накази і що наказувати — він не знав. Нові обов’язки були для пастуха справжнім тягарем, і він дуже хотів їх позбутися…
Гагік розумів становище Асо. «Ні, — думав він, — якої б високої думки про себе не був Ашот, все ж у нього є здібності організатора. Ми його провчили, і тепер можна було б…» Пошептавшись з товаришами й заручившись їх згодою, Гагік несподівано почав таку розмову:
— Ашот, ми правильно зробили, що скинули тебе. Маси ніколи не помиляються, — профілософствував він між іншим. — І все ж я думаю, що ти, як і раніше, повинен бути нашим ватажком-ти й сильніший за всіх нас і відважніший… А перевибори ми провели тільки для того, щоб збити з тебе пиху…
У Ашота ніби камінь з серця впав. «Ні, Гагік лишився таким, як і був. Які там особисті рахунки, які там заздрощі? І лізли ж мені в голову дурниці! — подумав хлопець. — І всі інші — хороші друзі. Вони, мабуть, теж дали свою згоду. Інакше Гагік не почав би цієї розмови…»