— Гаразд, ходімо, — сказав нарешті Ашот. — Може, на наше щастя, щось потрапило в сильце.

Взявши по головешці, хлопці мовчки вийшли з печери. І Бойнах, зібравшись з силами, поплентався за ними.

— Залишайся, Бойнах-джан. Куди ти? — відставши трохи од хлопців, лагідно умовляв Асо свого чотириногого друга. Але собака не слухався і рвався вперед.

Ашот і Гагік, пройшовши кілька кроків, раптом почули, ніби в кущах щось зашаруділо. Між гілок фосфоричним блиском засяяли чиїсь очі. І саме тоді на Асо стрибнув якийсь величезний звір. Ашот тільки встиг помітити, як хворий Бойнах кинувся на несподіваного нападника, коли той ще був у повітрі, і обидві тварини скотилися косогором униз.

— Бийте! Бийте! — закричав Ашот, розмахнувшись головешкою.

Він і Гагік кинули свої гарячі головешки в невідомого звіра, той з переляку випустив Бойнаха і зник у темряві.

Все це сталося за якусь мить. Отямившись, Асо побачив Бойнаха внизу під скелею. Хлопець кинувся до свого вірного товариша:

— Ой Бойнах-джан! Ой братику мій!..

Охоплені жахом, Ашот і Гагік допомогли Асо перенести собаку в печеру і покласти на м’яку підстилку з сухого листя. З шиї Бойнаха струмувала кров.

Підхопився з постелі Саркіс:

— Що сталося?.. Що це!.. Барс?..

— Не розгляділи як слід, — похмуро відповів Ашот. — Здається, рись.

Він хотів заспокоїти і себе, й товаришів: хлопці знали, що рись хоч і належить до того ж котячого роду, що й барс, і навіть схожа на нього, проте ні силою, ні сміливістю, ні нахабством не може зрівнятися з ним.

А бідолашний Асо побивався над Бойнахом. Він одірвав шматок сорочки, спалив його і гарячим попелом присипав собаці рану. Кров перестала йти, але самовіддана тварина важко дихала. Коли б була їжа, може б, вона й вижила. А так…

— Бойнах, — лагідно покликав Асо.

Собака розплющив очі. Скільки суму й спокою було в його погляді! Здавалося, він задоволений, що вмирає!..

Паливо знов кінчилося. Хлопці тремтіли від холоду.

— Я змерзла… — час від часу подавала кволий голос Шушик. Але ніхто не наважувався вийти з печери.

У Асо голова тріщала від думок: чим допомогти своїй дорогій, як світло очей, сестрі, як врятувати життя кудлатого друга?..

Вкривши дівчину тілогрейкою, а собаку сорочкою, пастух сам загорнувся в тепле листя і тихенько плакав. Хлопці, вдаючи, що не помічають його переживань, мовчки сиділи навколо вогнища, яке ледве диміло.

Ця ніч, здається, була найважчою. Щоб вогонь не згас, Ашот згорнув жар в одну купку і присипав попелом. Ставало дедалі холодніше. Все тихіше стогнала Шушик. Ніхто з хлопців не заплющив очей цієї ночі. Тільки на світанку всіх здолала дрімота. Але це був не сон, а страшні кошмари…

Коли розвиднілося, Бойнах ніжно лизнув руку Асо, востаннє глянув на нього добрими, повними вдячності очима, і пастух побачив, як затуманюється погляд його вірного товариша.

— Бойнах-джан, братику мій дорогий!.. — заплакав хлопець.

Ашот і Гагік прокинулися і все зрозуміли… Понуру опустили вони очі у вогнище, в якому дотлівали останні жаринки. Важкі думи гнітили їх. Немає Бойнаха. А якою буде їхня доля?.. Що чекає хвору Шушик?..

Так почався двадцять другий день їхнього полону.

Про те, що лихо і вдача приходять разом

Недарма пожертвував собою Бойнах… Своєю смерті собака врятував не тільки хазяїна, а ще й чудову дівчину Шушик. Стан її здоров’я почав поліпшуватись. Цьому сприяло тепле хутро собаки, і м’ясний бульйон і всезростаюча надія на визволення з полону. Адже хлопці почували тепер себе не такими голодними, як раніше, і могли продовжувати роботу на Диявольській стежці. Просидівши два дні в печері, вони, нарешті, на» важились вийти в ущелину, захопивши з собою єдину зброю — списи. Що ж лишалося хлопцям, як не забути про все, навіть про страх смерті, і йти розчищати стежку.

Але, вийшовши з свого житла, вони помітили, що хтось позбирав викинуті кістки. Отже, звір не думає відходити од печери. Він чатує на них. Порадившись, хлопці вирішили, що їхнім спільником у боротьбі проти звіра може бути тільки вогонь.

Стоячи на порозі, вони покричали, покидали камінням у кущі, помахали тліючими головешками і, уважно оглянувши місцевість, спустилися в дубняк.

— Він сьогодні не голодний, не бійтеся, хлопці, — заспокоював Ашот товаришів, маючи на увазі невідомого звіра, який погриз кістки.

Набравши по оберемку хмизу, мандрівники віднесли його в печеру й віддали Саркісові, а самі пішли в ущелину.

На краю Диявольської стежки Ашот зупинився, перевів подих і сказав:

— Давайте наламаємо ялинок і в найвужчому місці стежки розпалимо багаття. Так буде безпечніше.

Думка Ашота була цілком зрозумілою. Внизу — провалля, вгорі — стрімка й рівна, мов ніж, висока скеля, попереду шлях закритий. Отже, небезпека може прийти лише ззаду, з розчищеної стежки. І хлопці розпалили тут багаття…