Гагік, сподіваючись пообідати шашликом з кажанів, виліз Ашоту на плечі, затулив курткою отвір, потім спустився і сказав:

— Ну, покажи тепер, де вони?

— Почекай, полетять… Заткніть усі дірки в дверях…

Двері… Від них лишилася сама назва! Насправді ж це було кілька полій, обтесаних сокирою і абияк скріплених одне з одним, до того ж добре попсованих вітром, дощем і часом.

Заткнувши щілини гіллям і листям, хлопці вирішили порадитись, що робити далі. Вони бачили, що житло господаря саду було незрівнянно краще від їхньої печери — глибоке, тепле та ще й з дверима. Підпираючи їх зсередини камінням, можна спокійно спати, не думаючи про звіра. Вирішили негайно перебиратися сюди. Проте коли вийшли з печери, Асо порадив, поки ще не стемніло, попрацювати трохи на стежці, а на нову квартиру переселитись увечері. Адже стільки часу вони витратили на розшуки винограду і цього житла, забувши про найголовніше — шлях додому.

— Гаразд, — погодився Ашот, — ходімо попрацюємо, сонце ще високо.

Коли хлопці прийшли до Диявольської стежки, широке обличчя Ашота засяяло самозадоволеною посмішкою.

— Ось бачите, — сказав він, — наша праця не пропала марно. Ми відкрили шлях козам, а вони врятують нас од звіра… — І показав на сліди, залишені козами в глибокому снігу.

— Ходімо швидше, Ашот! Подивимось, чи не відкрили вони нам дорогу? — зрадів Гагік.

Хлопці пройшли далі по стежці. Там, де ще лежав сніг, сліди кіз обривались. Попереду вкритий снігом схил був гладенький, як дзеркало. Внизу зяяло провалля, вгорі була скеля. Дивно… Не з неба ж упали ці кози!..

Звичне око Ашота помітило, що в одному місці на розчищену частину стежки зверху скотився сніг. Значить, кози спустилися з скелі! Ашот уважно оглянув її виступи і радісно вигукнув:

— Зверху прийшли!.. Ну й чорти! З виступу на виступ перескакували. Оце риск!.. Хіба вовк зміг би спуститися по такому урвищу?..

— А чи не спробувати нам цей шлях? — запитав Гагік. Притулившись до скелі, він виставив уперед своє худеньке плече. — Ану, Ашот, стань на мене, спробуємо… Ні, ні, ти важкуватий… Асо, лізь краще ти.

Асо став на плечі Гагіку, схопився рукою за виступ, підтягнувся, вперся ногами і опинився на карнизі посередині скелі.

— Тут є сліди кіз! — крикнув він зверху.

— Простягни руку, чи не дістанеш до верхівки скелі?

— Ні, до верхівки не дістану. Але якщо хтось мене підтримає внизу, тоді, може, й дотягнусь до верхнього ріжка…

Але Асо й сам ледве тримався на цьому кінчику скелі. Хто ж наважився б підставити йому свою спину?.. А коли б і підставив, то тільки б у Асо затремтіли ноги — як обидва втратили б рівновагу.

— Злазь, злазь! — крикнув йому Ашот.

І хлопці знову взялися за лопати. Коли дійшли до тунелю, який наполовину був очищений від снігу, Гагік ще швидше почав викидати сніг у провалля.

— Сонечко моє, Ашот. Виноград у моєму животі став уже вином. Це воно й працює за мене, — жартував Гагік.

Попрацювавши до самих сутінків, хлопці вийшли на другий кінець тунелю.

— Завтра надвечір будемо на кінці стежки…

— А післязавтра вдень вийдемо з ущелини! Умерти б мені за твої сльози, мамочко!.. Потерпи, поки твій навіжений бичок прийде додому… Хлопці, а чи не піти нам зараз на побачення з виноградом?

Товариші здивовано глянули на Гагіка.

— Уночі?

— Ти тільки покажи, де можна поїсти, я й уночі знайду!

Обережно, тримаючись один за одного, Ашот, Гагік і Асо спустилися з стежки в ущелину і бігом, розмахуючи головешками, попрямували до виноградника.

Було вже пізно, коли хлопці повернулися в печеру, і тому переселення в нове житло відклали на ранок. Щодо Шушик, то вона взагалі була проти переселення.

— Роботи на стежці лишилося на день-два, скоро повернемося додому, — говорила вона. — Навіщо нам переселятися в чуже житло?

Той вечір був особливо радісний: питання з їжею майже розв’язане, стежка скоро виведе їх з цього пекла! Асо витяг з-за пояса свою сопілку і почав грати веселі мелодії, а Гагік запропонував навіть потанцювати.

— Хіба тепер до танців? — здивувався Ашот.

— А що ж? Невже тільки після того, як нас заллє потік, ми можемо танцювати?.. Ану, Асо, давай кочарі!..

І, поклавши руки на плечі Ашотові, Гагік почав танцювати, а Шушик і Саркіс, сидячи біля вогнища, дивилися на них і посміхалися.

Але танцюристи дуже скоро втомилися. Тільки сопілка Асо не стихала — то сльози бриніли в ній, то дзвеніли веселощі й завзяття.

Час від часу Асо відривав губи від сопілки і співав. При цьому він скромно відвертався від Шушик і по-курдському прикладав руку до вуха.

Про що він співав? І що було в цій пісні, яка то хвилювала співака, то веселила його, освітлюючи обличчя посмішкою?