— Я спіймаю цим капканом того звіра, — вигукнув Ашот. — Ба! Та він же зроблений на барса — вовків в ущелині нема. Так, так! Господар цього капкана полював на барса…

— Ну, знайшов чим захоплюватись! Подивлюсь краще, що є в цьому горщику, — сказала Шушик і підняла важку покришку. — О, пшениця! Смажена пшениця!

Нахиливши глечик, дівчина витягла кілька пригорщ смажених зерняток.

— Це, очевидно, дика пшениця. Я зустрічав таку на наших луках, — сказав Ашот.

— Звісно, дика, — попробувавши зернятко на смак, підтвердив Асо.

Пшениця!.. От коли б знайти її посіви, це був би порятунок! Уже чотири тижні хлопці не мали хліба в роті, і тепер, коли вони побачили ці зернятка, у них потекла слина…

— Розділити й негайно змолоти! — нетерпляче запропонував Гагік.

— Чим змолоти?..

— Зубами…

— Чудова пропозиція! — засміявся Ашот.

Дуже смачною здалася нашим героям пшениця, навіть смачніша за домашню кашу з неї!

— Тільки-но розтане сніг, ми повинні будь-що знайти поле, де росте ця пшениця, — вирішив Ашот.

Але хто жив у печері? Чому ця людина добровільно поселилася в такому жахливому, відірваному од усього світу закутку? Ховався чоловік від властей, чи це був розбійник, що грабував людей? Може, на старості літ він був змушений проводити останні роки свого життя далеко від людей?

Довго міркували хлопці, але не могли прийти до якогось певного висновку, поки зірке око Гагіка не помітило в глибині печери, на виступі стіни, стареньку, зовсім потріпану і почорнілу від пилу книжку. Ця книжка багато чого пояснила. Вона лежала перед невеликим каменем на виступі, де було викарбувано зображення хреста. А під виступом, на долівці печери, ще зберігся дрібний пісок. На ньому ледь помітно виднілися западини — сліди, залишені коліньми людини…

— В печері жив пустельник, — сказав Ашот. — Бачите, він тут молився. А книжка ця — молитовник. Я читав колись про таких людей. Все своє життя вони добровільно терпіли голод і холод і помирали, забуті людьми.

Про те, як між полоненими Барсової ущелини і природою встановилося тимчасове перемир'я

Здавалося, що після великих бур і важкої боротьби з природою настало затишшя. Мандрівники знали, яку нову несподіванку готує для них Барсова ущелина, і, хоч відчували, що затишшя це тимчасове, проте трохи заспокоїлись. Так розумний полководець використовує паузу, щоб приготуватись відбивати нові атаки ворога.

Хлопці бадьорі повернулись у своє старе житло і почали готуватись до переселення в печеру пустельника.

Насамперед перенесли всю зброю, глиняний горщик, зроблений Гагіком, і залишки палива. Потім, туго набивши сухим листям свої куртки, перетягли постелі і м’яке соснове гілля, що правило за пружинні матраци. Зробивши кілька рейсів від печери пустельника до старої печери й назад, хлопці протоптали в снігу вузьку стежечку, і тепер неважко було переправити на нове місце і кволих товаришів. Шушик так стомилася минулого разу, що допомога їй була просто необхідною.

— Іди, Шушик-джан, іди, я тебе по-братськи перенесу на своїй спині, — запропонував Гагік.

Але дівчина відмовилась. Непевною ходою вона ледве пройшла до порога печери і раптом зупинилась:

— Ой, мало не забула їжачка!.. Ашот, поглянь! Цілий день тільки й знає, що спить, зарившись у листя. А вночі шукає, що б поїсти.

Дівчина повернулась, знайшла в кутку печери свого їжачка і взяла його в пелену. Звикнувши до своєї хазяйки, він більше не згортався у свій колючий клубочок, а тільки пильно обнюхував руки Шушик.

— На, з’їж винограду, золотко!..

Тваринка, рохкаючи, їла все, що їй давали, але найбільше любила виноград.

Коли їжак наївся, всі рушили в дорогу. Хворі йшли надто повільно і тому до нового житла дісталися пізно.

Так, нарешті, наші герої влаштувалися на зиму. Сокирою пустельника вони нарубали дров, потім добре вимили глиняний глечик і, наповнивши його снігом, поставили на вогонь. Ашот почав підраховувати запаси їжі.

— По. чотири кажани на кожного, двадцять на день, — підраховував хлопець.

— Послухай, дай ти нам наїстись досхочу, — намагався переконати економного начальника Гагік. — Хто знає, що може ще бути?!

— Що ти скажеш? — звернувся Ашот до Саркіса.

Той дрімав, зігрівшись біля вогнища, і не втручався в розмову.

— Я?.. Я думаю, що завжди краще більше, ніж менше.

— Ура, він уже почав жартувати! — зрадів Гагік.

Асо скромно мовчав, а коли запитали Шушик, вона тільки знизала плечима:

— Хіба я знаю?

Але можна було помітити, що вона погоджується з Гагіком, бо ніколи ще дівчині не хотілось так їсти, як тепер.