Тут наспів і Гагік. Він ухопився за друге плече Ашота, хоч і досі страшенно тремтів.

— Чекай, Ашот, не ворушись, а то й нас потягнеш за собою, — зовні спокійно командував Асо. — Ну, Гагік, міцніше упрись ногою в скелю. Уперся? Тепер давай тягти разом. Раз… два… Тягни!.. Тягни!..

Останнє «тягни» пролунало радісно, запально. Одна мить — і вони, плачучи й сміючись, міцно обнімали врятованого від смерті товариша.

— Сядьмо, а то на радощах попадаймо вниз, — першим опам’ятався Гагік.

Хлопці повідали і довго мовчали, прислухаючись, як б’ються їх схвильовані серця.

Поступово друзі заспокоїлись. Але перед очима Гагіка все ще стояла недавня страшна картина.

— Ну, ви повертайтесь, а я все-таки піду, — вперто сказав Ашот, підводячись.

Переляканий Гагік схопив його за руку.

— Хоч ти й головний серед нас, але цього разу нам підкоришся, — твердо заявив він. — Не пустимо.

Ашот розгублено зупинився. Свобода була за двадцять кроків звідси. А позаду — зима, холодна, голодна зима. Неминуча загибель…

Ні, хоч рачки, але він все-таки пролізе ці двадцять кроків!

Проте нещодавно пережитий смертельний страх змусив Ашота підкоритися волі товаришів.

Протоптаною стежкою хлопці повертались у Барсову ущелину. Хурделиця дужчала, вітер загрожував скинути їх у провалля…

Хлопці добралися до тунелю. Тут було вже повно снігу, а вітер намітав його й намітав…

— Ну, поки глюкоза струмує в наших жилах, сміливіше проходьте через тунель, — підбадьорював Гагік товаришів. — Не бійтесь, я йду слідом за вами!..

Та боротьба з стихією виявилась нелегкою. Мов кроти, пробиралися хлопці вперед, розгрібаючи руками сніг. Нарешті вийшли з тунелю, але просуватися далі стало неможливо: надворі стемніло, стежки не було видно. Тільки хурделиця завивала у печерах.

Праворуч від стежки в скелі чорніла западина.

— Переночуємо тут, — запропонував Ашот. Це була та сама западина, де вони провели свою першу ніч в ущелині.

Хлопці сяк-так влізли туди і, притулившись один до одного, просиділи тремтячи до ранку. Вони знали, що, поки йде сніг, замерзнути не можна. Адже в цей час земля ніби вкрита ковдрою з хмар. Холод з світового простору не прорветься крізь них.

Звичайно, доля наших героїв цієї ночі була дуже незавидна, проте вони не втрачали надії, тим більше, що не вперше проводили так ніч. А той, хто побував під градом, дощу не боїться.

Часом, коли завірюха трохи вщухала, знизу, з ущелини, долинали тривожні вигуки Саркіса:

— Ашот, Гагік, де ви?..

— Ми тут, тут! — кричав щосили Ашот.

— Ідіть, чого ви не йдете?.. — долинав голос Саркіса.

— Дорогу замело! Спіть!.. Спіть, ми прийдемо завтра! Спіть спокійно!..

Жахливою була ця снігова буряна ніч. Сніг падав не перестаючи. Він засипав усі щілини, западини. Як же можна було просуватись серед скель тією стежкою, по якій і в гарну погоду не без жаху ступав навіть відомий мисливець Арам?

Стомлені й голодні, Ашот, Гагік і Асо насилу розчистили стежку і спустились, нарешті, в ущелину, де їх чекав Саркіс. Хлопець мало не плакав, що сили не дозволили йому протоптати доріжку товаришам і принести їжу.

А Шушик аж охрипла, так кричала хлопцям, щоб вони не поспішали, спускались обережно. Дівчина починала плакати від однієї тільки думки, що хто-небудь з них може посковзнутись і скотитися з скелі.

Тривожний це був день, сповнений великих переживань і хвилювань.

— Ну, як ви? — співчутливо запитував у товаришів Саркіс. — Ми всю ніч не могли заснути…

— Живі, але почуваємо себе поганенько, — кволо посміхнувся Ашот. У нього нила спина, ламало кістки, боліла голова. Не краще почували себе і його товариші. У Гагіка кололо їв боці, і він важко дихав, а в Асо заклякли ноги від холоду.

— Але це дурниці! Нагріємось — усе минеться, — втішав Ашот. — А як ти почуваєш себе, Шушик?

— Непогано… А де ти розпанахав штани?..

Набиваючи рот виноградом, який сьогодні здавався особливо смачним, Гагік вирішив перебити розмову Ашота з Саркісом.

— Добре, що стежку знов засипало, — сказав він. — Уяви собі, Саркіс, що ми знайшли будинок, і не звичайний, а справжній палац! З дверима, вікном… Чудово можна перезимувати!.. І в цьому палаці повнісінько літаючих шашликів. А наш розумний Ашот хоче відмовитись від усього цього і вирушати в село. Ні, я такої дурниці не зроблю. Я покину цю ущелину тільки тоді, коли з’їм останнього кажана.

— Правда, Ашот?.. Дім у нас є?.. — нічого не розумів Саркіс.

— Звісно, є. Перезимуємо, не бійтесь…