– Лисиця стрибнула метрів на десять униз, а потім покотилася клубком, щоб слід замести, – пояснив мисливець.

Переслідуючи лисицю далі, вони дійшли нарешті і до її нори.

Чамбар одразу ж кинувся в нору, але хід був вузький, і собака в ньому застряв. Хлопці насилу його витягли. Однак, відчувши звіра, пес уже не міг заспокоїтись. Чамбар гавкав, скімлив, висунувши великий червоний язик, і дряпав землю.

– Ну, тепер спробуй витягти її без кирки і лопати. А якщо ми в нору напустимо диму, вона може втекти через запасний вихід, – сказав мисливець.

– А де ж у неї запасний вихід? – спитав Камо.

– Онде, – відповів дід, показуючи на отвір метрів на двадцять нижче від першого. – Це стара лисиця, з досвідом! Чи у вас є який-небудь папір?

– Є стара газета, – відповів Камо.

Дід з двостволкою напоготові пішов до «запасного виходу», а хлопцям наказав покласти у нору газету і запалити її.

Як тільки вони це зробили, лисиця вискочила з отвору, біля якого стояв дід. Пролунав постріл, і вона покотилася на сніг.

– Ну, спробуй тепер красти пташенят на фермі! – весело сказав мисливець.

Загавкав Чамбар.

Хлопчики з галасом підбігли і підняли лисицю. У неї була чудова густа шерсть і пухнастий хвіст.

Асмік стрибала навколо лисиці, ляскаючи в долоні.

– Не крастимеш більше моїх пташенят! – збуджено вигукувала вона.

– Так, можна сказати, що ворог птахівницької ферми знищений, – авторитетним тоном підтвердив Камо.

В цей час Чамбар, помітивши зайця, кинувся за ним у погоню.

– Навряд чи дожене – сніг підмерз. Коли б м’який, тоді, мабуть, спіймав би, – пошкодував дід.

– Але Чамбар такий великий, а заєць маленький. Чому ж Чамбар не може догнати такого малюка? – здивувалась Асмік.

– А тому, що один біжить заради свого життя, а другий – заради черева, – відповів дід і звернув із стежечки в балку. – Тут є хороше джерело. Ходімо, посидимо, поїмо, а потім – додому, – запропонував він.

Схилом гори всі спустилися вниз.

В ущелині, біля джерела, сіли відпочити. Лисицю кинули поряд на сніг. Дід Асатур вийняв хліб, холодну баранину, і всі з апетитом поїли.

Чамбара все ще не було видно, він десь далеко ганяв зайця.

Коли всі поїли, дід нахилився до джерела, напився, з задоволенням крякнув і простягнув руку, щоб взяти лисицю, але… лисиці не було!

– Ой хлопці, рушницю! Втекла! – вигукнув дід.

А лисиці вже й слід пропав. Перебралась хвостата через горби і, сидячи в безпечному місці, звичайно, сміялася з невдахи-мисливця.

Хлопчики прикипіли на місці від здивування.

– Бачили, яку штуку викинула, проклята! – засмучено промовив дід.

Не може бути нічого важчого в світі для мисливця, як втратити здобич, що була вже в руках. Тому дід Асатур і був дуже засмучений. Але сонце, на жаль, уже зайшло, з озера віяв холодний вітер, і діти тремтіли від холоду. Чи можна ж було знову переслідувати втікачку!

– Ходім, дітки, додому, ходім… Але я скоріше залишусь без бороди, ніж без її шкури! – підвівся з місця дід.

Дорогою Армен запитав:

– Як же вона втекла, дідусю? Адже ти вбив її?

– Ото й воно, що не вбив, а тільки поранив легенько, – похмуро відповів старий – Оглушив… Висіла у мене збоку і тільки прикидалася мертвою. Всю дорогу роздумувала, як би втекти. І напоумило ж мене відпочивати! Але що в світі миліше за прохолодний струмок для стомленого мисливця… Ну, зажди, однак пригадаю тобі колгоспного гусака! – погрозив дід лисиці.

ПРО ОДНОГО ЗВІРКА, ЛЮБИТЕЛЯ МЕДУ

Все йшло начебто без перешкод. Але цієї зими трапився ще один цікавий випадок.

Колгоспний пасічник Аршак пішов якось уранці поглянути, чи не знизилась температура у вуликах. Холод посилювався. З боку озера дув морозний вітер, безлісими схилами гір, приозерною рівниною гуляла віхола. Аршак старанно заткнув соломою всі щілини в сараї і ще раз обійшов його з усіх боків – чи не залишив де якої дірочки.

Несподівано він помітив на снігу тоненький шнурочок слідів, що вели до сарая.

Побачивши поблизу стогів діда Асатура, Аршак помахав йому кашкетом:

– Іди, діду, сюди!… Скажи, чиї це сліди? Яка погань до бджільника унадилась?

Дід схилився над слідами і хмикнув.

– Бач, мед почула!… – загадково промовив він і, увійшовши до сарая, почав уважно оглядати вулики.

Двері рипнули, зайшов Грикор.

– Ти чого? – суворо запитав дід.

– От справи дивовижні! Куди це я потрапив? – удавано кліпав очима Грикор. – Адже я в клуб ішов. Як я сюди потрапив?… Ти глянь лише, яка сила у твого меду, дідусю: візьме людину за ніс і тягне, веде за собою!