— Що правда, то не гріх, — погодився Варивон. — Вояцьке діло треба, значить, як ріпу гризти. Без цього нам не обійтися. Тільки зобижаються на тебе кіннотники.

— На мене? — здивувався, насупився, пригадуючи і не можучи пригадати, чим би він міг досадити своїм хлопцям.

— Авжеж не на мене, — звузив лукаво очі Варивон, і по виразу його обличчя Дмитро здогадався, що жартує хлопець.

— Знову щось вигадав?

— Яке там вигадав. Усі із вашого ескадрону вогнем, значить, дихають на тебе, а особливо Віктор Сніженко, — кіннотник теж не з останніх і до того ж голова супрунівського созу.

— Рубака добрий. На коні сидить як вилитий і чоловік хороший, — погодився Дмитро, пригадуючи розумне, насторожено нервове, з товстими, як ліпленими, бровами обличчя завжди зібраного і тугого Сніженка.

— Ну от бачиш. Чоловік хоч куди, а ти йому свиню, значить, підкладаєш.

— Мели, мели, може до чогось домелешся, — уже почав здогадуватися, про що має йти мова.

— От тобі й мели. З-під самого носа у чоловіка приза витаскав, а ще й каже, що не винний. Знаємо вас, значить, тихих та божих, на чортів похожих.

— Ну, коли б не спіткнувся кінь під Сніженком, може б і він одержав приз. Вояка — кругом шістнадцять, — великодушно заступився за свого супротивника.

— За тобою похопишся. Руки в тебе самого місяця з неба б дістали.

— Чи місяця дістануть, чи ні — не знаю, а чуба твого обскубуть до волосинки.

— Еге, цього вже я не хочу: Василина ж мене, лисого, значить, і на подвір'я не пустить, — і при згадці про дівчину Варивон подобрів, просвітлів, усміхнувся.

— Любить вона тебе?

— Я тобі й сказати не можу. Сам знаю, що не з красивих, та й бідний, а вона… От, Дмитре, на дівчину напав, без неї, значить, і життя не життям було б. Для неї б душу вийняв і на тарілку положив би, бо є за що. — І чим довше Варивон розповідав про Василину, тим більше хмурнів і супився Дмитро, перебираючи своє неповне щастя.

— В неділю до перемінників почали приходити і з'їжджатися жінки, батьки та рідня.

Дмитро і Варивон знали, що до них ніхто не прибуде. Забравшись у розкішний липовий парк, що розташувався недалеко від дороги, полягали на сонці, поговорили трохи, а потім Дмитро вийняв топографічну карту, розгорнув на траві і обоє з цікавістю почали вивчати «легенду» та розшифровувати місцевість рідного Поділля.

— Дмитре, ну, а ти по карті дорогу б знайшов, не заблудився б? Чи який там біс? — з прихованою повагою і недовірою подивився на товариша, що на кожному кроці виправляв його.

— З картою — і заблудить? Куди воно таке діло годиться!

— Ну, а якби тебе, значить, з зав'язаними очима?..

— З зав'язаними очима не знайшов би, — перебив Варивона, — а без зав'язаних — діло наше. Поміж деревами з'явився вістовий.

— Варивоне Очерет, до тебе жінка приїхала, — гукнув здалека, витираючи рясний піт з веселого, перепеченого сонцем чола.

— Нас не купиш, не на таких, значить, напали, — насмішкувато відповів Варивон. — Тютюнець у тебе є? — Я йому про ремінь, а він мені про луб'я. Кажу, жінка приїхала — значить, приїхала.

Варивон насторожено подивився на вістового: чи не перекривлює його, вставивши слово «значить». Але той, опускаючись на траву, усміхається повною соковитою усмішкою, лукаво натякаючи «на жіноче питання», підморгує широкими — в сосонку — бровами.

— Яка ж вона із себе? — обережно запитує, боячись потрапити на вудочку.

— Невелика, чорнява. Коса — як праник, а губи — що вишні, хоч їж, хоч цілуй… Тільки гляди, щоб оскома не напала, — добродушно сміється вістовий.

— Їй-право, напевне, Василина приїхала… От дівчина. А ти не брешеш? Бо тоді в'язи скручу, — люто накидається на вістового.

— Оце так дякують, що по всьому табору його розшукував. Біжи, невіро, скоріше, та Сидором не забудь поділитись. Жде тебе біля прохідної будки і соромиться страх як.

Варивон зривається з землі і біжить в глибину парку, а Дмитро, кусаючи губи, низько схиляється над картою. «Привалило щастя чоловікові. Як зрадів», — мимоволі ворушиться заздрісна думка.

Не скоро на стежці з'являється Варивон із невеличкою торбиною в руках.

— Значить, моя приїжджала. Це тільки подумать треба, їж, Дмитре, пиріжки, — моя пекла, — розв'язує торбину. — А смачні, ну зроду не їв таких. Може, неправду кажу?

— Та правду.

— Ото ж бо і є. Знаєш, провів я її, а біля яру й питаю: «Ну за що ти мене, Василино, полюбила?» Подивилась так, як вона тільки уміє, і як різоне мені: «За те, Варивоне, що ти такий вредний і пащекуватий». Засміявся я, потім вона, а потім обоє разом… Ні, ти що мені не говори, а полюбиться правдиво — велике діло. Це, значить, треба понімати. Я сам до цього часу понятія не мав. А тепер наче світ в очах перемінився — покращав. І сам, значить, кращим стаю… Ех, аби тільки з своїх злиднів вилізти. Це щоб вродило на горбку. Зимою ж у фурманку треба втягтися. Добро, що нашому созу ще справні коні дали — зароблю свіжу копійчину… А ти знаєш, яка новина: куркулів судили!