— Ну й вигадав цей учений такий інкубатор.

— Інкубатор? — насторожується старший конюх.

— Не зовсім інкубатор, правда, а щось подібне до того. Велике страхіття збудував, — і для переконливості навіть широко в повітрі руками окреслив коло. — Приспособив цей кінський інкубатор і, дивись тобі, через три тижні висиджуються лошата, і то — всяких мастей. Прямо, як в банку йдуть.

— Чи то й вони з яєць, як курчата, вилуплюються? — уже в'їдливо допитується Василь Денисович.

— От цього вже не знаю, а чого не знаю, так і говорити не буду. А що лошат виводять в таких інкубаторах — це так.

— Може й так, — похитуючи головою, згоджується Карпець. — Тільки от, подумати, брехунів і в інкубатор не закладають, а вони самі вилуплюються.

— Чого б це я нападався, — ледве здушує сміх. — Я ж вам зразу сказав, що це в закордонному журналі писалось. Так що ж ви звідти, з-за кордону, правду вичитаєте? Там ще не таке пишеться.

— Це ти вірно кажеш. Там понаписують… А що-небудь у тебе з наших журналів є?

— Завтра вам принесу нову книгу. Ще й сам прочитати не встиг.

— Гляди ж. А то до стайні на гарматний постріл не допущу. Драпаком нажену з двору. Про що ж там пишеться?

— Про досвід кращих конюхів України.

— О, це дуже підходяща книга для мене.

З остям, веслом і ліхтарем до них підходить Дмитро, і Варивон швидко прощається із старшим конюхом.

— Ні пуху вам, ні пера. Рибки ж принеси, інкубаторнику.

Обидва бригадири виходять в синє поле, а Василь Денисович прямує до стайні, що наскрізь пропахла міцним амонієм і потом.

Полікарп Сергієнко засвічує ліхтарі, і тіні тихо перегойдуються в довгій і широкій стайні.

— Оце книжку сьогодні прочитав, — зупиняється Карпець біля Сергієнка. — Про досвід кращих конюхів пишеться. Інтересна.

— Розкажи, Василю.

— Нема часу сьогодні розказувати. Треба додому йти, — заклопотано прямує до брами, але на дворі біля воріт сердито зупиняється: під ногами лежить недбало кимсь кинута оброть. Розгніваний, швидко повертається до стайні і вражено зупиняється, почувши, як Полікарп повчає молодшого конюха, який нещодавно прийшов на нічну зміну:

— Від літератури тобі, хлопче, не треба відставати. Що б то за якоюсь книгою просидіти. А то тільки біля дівчат штанці протираєш та всякі віршики їм нашіптуєш. Ось сьогодні я і Василь Денисович прочитали, як кращі конюхи доглядають худобу. Повчальна книга.

«Як неправду чоловік чеше. І стиду нема ніякого.», — дивується Карпець, зовсім забувши свої слова.

— Так я цю книжку теж сьогодні прочитав, її аж три примірники привезли в нашу бібліотеку.

— Ага. Молодчина. Люблю за це. Виходить, будуть із тебе люди, — похвалив Полікарп.

— Там і про нашого Василя Денисовича згадується.

— Та ну!? — майже водночас скрикують Сергієнко і Карпець. І хлопець здивовано дивиться на обох конюхів.

— Як же це ви так читали? — незрозуміле стискує плечима.

— Я тільки кілька сторінок розібрав. Що ж там про мене пишуть?

— Якраз на перших сторінках і згадують про вас, — уже догадується про все хлопець і в очі сміється конюхам.

— Так що там пишуть? — знову перепитує Карпець.

— Давню історію. Як ви поставили на ноги напівживе тягло…

Дмитро і Варивон вогкими лугами підійшли до напівсонної ріки. Хвиля тихо лащилась до молодих пагінців, гребені її були червоні, а западини — темносині, тільки бистрінь іще й досі притишено переливалась кількома барвами. Берег тонко пахнув прісним, нагрітим за день піском і солодкувато-гірким плавом. З легким свистом над головою пролетіло кілька чирят, в плавнях обізвалося господаровите простуджене кахикання крижня. Посеред річки плеснула риба, і кола, розкручуючись, уткнулись у самий берег.

Від невеликого острова відділилась плоскодонка. Дмитро пізнав на ній Григорія Шевчика.

Варивон відімкнув прип'ятий до старого вузлатого пня човен. Над водою тихо заколивалося світло ліхтаря, і весло лунко бухикнуло за кормою.

Вечір з кожною хвилиною густішав, налягав на ріку, і човен уже розбивав хмари і зорі, а за веслом довго перегойдувалися червоні нитки пряжі. Виїхали в старе русло і довго вибиралися з гомінкої зарості напівзатоплених верб. Тут, над самою шелюгою, стіною перехилився ліс і вода біля берега зачорніла, як смола.

— Дмитре, ти думаєш тепер в лісах для себе яку латку посіяти? — слова Варивона, підсилені рікою, здалися несподівано голосними і аж луною віддалися в лісі.

— Ні, не думаю, — після мовчанки поволі відповів Дмитро, глянув у обличчя Варивона, тьмяно освітлене сяйвом зорі і блищиком цигарки.

— Заради обережності не завадило б, — сказав з перебільшеною серйозністю. Але Дмитро зрозумів уїдливий натяк і так подивився на Варивона, що той зразу ж примирливо заговорив: — Може ж бути, що в цьому році менше перепаде на трудодень.