— Разом будемо, Дмитре, відстоювати це діло. Тільки щось Кушнір пасує перед Крамовим.

— Пасує. І чоловік хороший, а заїдатися з отим начальством не хоче… Мовляв, так спокійніше буде. А той спокій боком вилізає… Ранні я надіюсь посіяти швидше за всі бригади. А от з гречкою — трудніша задача.

— В скільки строків думаєш сіяти?

— В скільки? — перепитав Дмитро і ще більше нахмурився. — Не в два і не в три.

— У чотири? — здивувався Варивон.

— В один.

— Ти що? — аж вражено зупинився. — Де це чуване, Дмитре? Тоді увесь масив може під «запал» попасти.

— Ех, Варивоне, думка одна мене увесь час непокоїть, — аж зітхнув. — Непокоїть, що ляжеш спати — не спиться. І в сні це саме приходить. Ти кажеш — у три строки. Цю веремію добре я знаю. Схожа вона на байку про цигана, який мав трьох синів, і всі три були угадайлами: хтось із них неодмінно угадає чи дощ сипне, чи сніг потрусить, чи погода буде. Так і гречка: один із трьох посівів щось і вродить. Але це сліпе щастя, сліпе, як зінське щеня. Так мій дід і прадід сіяли, б'ючи поклони до самої землі: не окривдь нас. Та ще й ми пам'ятаємо, як старі люди, скидаючи штани, сіяли просо в місячні ночі: щоб вродило воно і горобці зерна не визбирали…

Варивон розреготався:

— Пригадуєш, як раз у Карпця, коли він в одній сорочці такою агротехнікою займався, хтось штани украв? Потім проходу чоловікові не було.

— Ось така агротехніка давно вже спорохнявіла, — усміхнувся Дмитро. — А чого ж ми повинні сіяти гречку в три строки, кидати в пізній, закам'янілий грунт, коли там уже паразити висмоктали вільгість і добриво? Я хочу в один, в найкращий строк посіяти І зібрати високий врожай. Тут мені наука повинна пособити, а метеорологія — підказати, яка буде погода. Колгоспники ми!

— Це ти здорово! — схвально кивнув головою Варивон. — Тут є над чим подумати. Жива думка!..

На лузі з-під ніг з фуркотом зірвалося кілька крижнів і, важко розбиваючи крильми ледве просвітлену передсвітанкову темряву, полетіли до ріки. Потім зигзагами злетіли вгору двоє бекасів, і знову зоряна тиша вгніздилась над вогким незатуманеним привіллям.

— Чуєш, як трава росте? — зупинив Дмитро Варивона біля щебетливого рівчака.

Вода дівочими вінками кружляла поміж берегами і мелодійно поспішала до широкого Бугу.

Пригнувшись до самої землі, друзі ясніше побачили обриси двох доріг, що збігали і переливалися попелястими смужками через пагорбок, самотній мовчазний вітряк і темний обрис хати мельника. І небо од землі вже починало братися присілком, а в ньому іскорками жевріли низькі зорі.

В слизькій торбині важко схлипнула рибина, і знову тиша така густа, хоч ножем край. Та чутке вухо і в ній вловить, як ворушиться і розводить луговину непокірне коріння.

Тихо, спокійно і міцно проростає земля. Так і дитина перші місяці росте в материнім лоні.

— Луги в цьому році треба по-хазяйськи допильнувати.

Поле вже навчились доглядати, а за сінокіс забуваємо. Одні клапті сіна перепало на трудодні. Мусив у тестя позичати, щоб дозимувати корову. А вже якось тепер і позичати, і купувати не подобає — гордість появилася: хіба ми старці? Хватило, значить, розуму добитись доброго врожаю, хватить, думаю, і траву доглянути.

— Тепер я чую голос мужа — не дитини, — віршем відповів Дмитро. — За луги чи не нам з тобою прийдеться взятись, бо не подобається щось мені наш луговик Кузьма Василенко. Він би щодня тільки в чарку заглядав. Кажуть, не одну копицю сіна за могоричі в інші села сплавив.

— Він може. За чарку його, значить, всього купиш. Дуже дрібненький чоловік. А сюди треба такого, щоб він любив сінокіс, як скажімо, ти любиш поле. Може Полікарпа Сергієнка? Він і полювати на птицю буде, і за ділом догляне. А наговорить уже потім всякої всячини, що й не переслухаєш, — засміявся Варивон.

— Думаю, що можна, — погодився Дмитро. — Совісно працює людина. І тепер він на чоловіка став схожий, хоча й не без того, щоб брехнути.

— Горе одного рака красить. От стало на добро вестися — і Полікарп між людьми чоловіком став. Сина якого викохав. Командиром хоче Льоня стати. До вчителів ходить, підучується. — Хлопець путящий. Вивчиться… Світає вже.

— Світає. Заспіваймо, Дмитре, — поклав куцу міцну руку на плече Дмитра. — Виводь ти.

Низько-низько над лугами, щоб не сполохати притихлу землю, в сердечній задумі і здивованні побраталися два голоси і неквапно попливли назустріч світанкові:

Крамовий поволі висунувся з легкової машини, обернувся до кабіни, і сонячний промінь двома пучками заграв на його окулярах.