— Так уже і до білих ведмедів… Ось я привіз папірець з Наркомзему, щоб мені для дослідної станції виділили дві тисячі гектарів заливних лугів.

— Дві тисячі? — вражено розкрив рота Крамовий і знову осідлав перенісся окулярами.

— Дві тисячі. І постарайся так відвести цю землю, щоб якнайбільше колгоспів зачепити, залишити їхню худобу без сіна. Ось тобі й удар на законній основі. А потім — дасть бог день, дасть і їжу — ще щось придумаємо. Голова ж не тільки на те, щоб лисиною світити, — провів пальцями по лисій маківці. — За половину нам дядьки будуть ті луги косити. І треба буде такі кадри підбирати, щоб не тільки косити уміли, а й щось інше… З лугу і нам неабияка копійчина перепаде.

— Це добре задумано. За сіно копійчина не мала дістанеться. Чи тільки не провалять тут твоєї станції?

— Ну, й обережним ти став, Петре… За тво'є здоров'я, — чокнувся чаркою. — Боїшся всього.

— Пий на здоров'я. Не боягузтво, а здоровий глузд керує мною. Тут у районі зібралися ділові і віддані працівники. Тяжко мені, ой як тяжко між ними крутитися. В'юном слизиш між пальцями, кожного свого кроку і слова пильнуєш. Іноді виступаєш з промовою, коли із них хтось є, і потім сам собі дивуєшся: говорив так, неначе справді ідейним став.

— Це добре. Лівою фразою найкраще замазати всяку дірку. І я не раз до цього методу вдаюся. Допомагає найкраще, особливо серед тих, що не дуже люблять трудити голову теоретичними міркуваннями… Кажеш, не той тепер дядько пішов?

— Не той. І коли встиг так змінитися? Сам диву даєшся. Селянську психологію я добре знаю. І ось ця твердиня до самих підвалин розсипалася… Недавно наша районна газета випустила сторінку про село Івчанку. Візьму лише інтелігенцію, що вийшла з села. Ба, щоб не помилитись, принесу тобі цю газету. — Пішов у другу кімнату і незабаром повернувся з по-тріпаною підшивкою. — Один начальник північного порту — раз, — загнув палець. — Один професор, один дипломат, три кандидати різних наук, чотирнадцять агрономів, двадцять шість командирів, шістдесят два вчителі, вісімдесят дев'ять студентів… В середній школі два восьмі, два дев'яті і два десяті класи. А які будівлі побудували. Дачі, прямо дачі. І до того розледащився народ, що навіть на ярмарок на машинах їздять. Який-небудь тобі нащадок Солопія Черевика везе свою красуню на машині, а сам, чого доброго, про легкове авто думає.

— Трудодень — дев'ять кіло зернових, — перехиляючись через стіл, прочитав Крупяк.

— Вісім, вісім з грамами. То вже редакція натягнула шкурку на кисіль! — чогось зрадів Крамовий, але зразу ж осікся, згадавши, що цим він зменшив силу своїх доводів. І вже повільно закінчував: — А сіно, а яблука, а мед і всякий інший дріб'язок! От і поговори з таким дядьком що-небудь на слизькі теми. Так він тебе сам візьме за комір і в міліцію як миленького затаскає… Правда, це село передове, але за ним усі тягнуться.

— Не подобається мені таке село. Тут я не буду собі виділяти землю під станцію, за відсталі візьмуся, — зробив висновок Крупяк, позіхнув і перехрестив рота. — Ну, мені треба ще в одне місце з'їздити днів на десять, а потім буду представлятись твоєму начальству… Чи не можна буде мені під станцію забрати будинок прасола Мірчука, що над Бугом?..

Увечері до Григорія Шевчика в хату-лабораторію зайшли Марта і Терентій, кремезний чолов'яга, сивий і зморшкуватий, з широким напівперегнутим станом.

Раніше Терентій половину свого віку провів за ткацьким верстатом, майстерно виробляючи полотна, настільники і рядна. Сидяча, кропітка робота перегнула його по половині і попсувала очі.

От і став дід на старості літ сторожем у колгоспному саду, де тепер майже повністю господарювала Марта, хоча й була вона бригадиром садово-городньої бригади.

— Готові в дорогу, Марто Сафронівно? Завтра рано виїдемо, — запитав Григорій.

— Зібралася. Треба було б трохи раніше виїхати. Припізнились ми. — Сіла молодиця за стіл, заставлений дерев'яними клітчастими ящиками, де росли і проростали різні культури. Стіни були заквітчані кращими зразками колгоспної праці, і вся хата-лабораторія, затишна, жива, віяла солодким теплим пилком і зерном.

— Що вирішили на бригаді? — подивився на молодицю ласкавим і допитливим поглядом. Пишна, здорова краса переливалась в кожному її русі, гордовито-стриманому виразі округлого лиця. Роки не робили Марту ні повнішою, ні старішою. В очах та з обличчя її змилась давнішня скорбота і вираз гіркої непевності. Тепер вся вона була спокійна і рум'яна, як тиха осіння година. Сватались до неї і їхні люди, приїжджали і з околишніх сіл, та й поїхали ні з чим. Всю свою любов передала єдиній дочці, про одруження навіть і слухати не хотіла. «Хватить із мене. Любила одного, а тепер ні до кого серце не лежить. А одружитись як-небудь ні совість, ні гордість не дозволить. Відійшло моє, як весняна вода», — тільки на самоті звіряла свої думки і чуття тітці Дарці…

— Вирішили купувати лише зимові сорти яблук. І то найкращі: джонатан, сніжний кальвіль, золотий пармен, антонівку-склянку, губерстон.

— Хороше яблуко золотий пармен. Усе тобі, як зоря, переливається, — вставив дід Терентій, — та й про ранет треба не забути.

— А коли невистачить цих сортів?

— Тоді слив купимо та таких гатунків яблук, з яких добре вино вийде.

— «Вікторію» неодмінно дістаньте. Неодмінно. То усім сливам слива, — крекнув дід і підійшов до стіни, розглядаючи новий плакат.